— А не плакала ?
— Ні, тверда вона.
Докійка, довірливо дивлячись на Оксану, сказала:
— Краще б вона поплакала, все таки їй легше стало б ... Знаєш, Ксанко, якась вона з цієї зими чудна стала, не така, як раніш була. Почула вона про батька, я думала, що серце в неї зайдеться, злякалась страшенно, а в неї й сльози не скотилося. Тільки й сказала : "Царство йому небесне, одмучився милий мій ..." І до вечора ні з ким не говорила. Я до неї і сяк і так, а вона рукою відмахується і мовчить. Ой, страху ж я набралась того дня ! А ввечері попорала худобу, входжу знадвору і питаю її : "Мамо, що будем вечеряти варити ?" Відійшло в неї серце, заговорила ...— Докійка зітхнула і, задумливо дивлячись кудись через плече Оксани, спитала:
— Григорій наш помер? Правду це кажуть?
— Не знаю, любонько.
Докійка збоку допитливо подивилась на Оксану, зітхнула ще глибше.
— Мамуня за ним, ну, чисто зжурилася вся ! Вона його інакше й не називає : "Мій меншенький". І ніяк не вірить, що його живого нема. А ти знаєш, Ксанко, вона як узнає, що він справді помер,— вона сама з журби помре. Життя вже од неї одійшло, одна зачіпка в — неї — Григорій. Вона й до онуків якась непривітна стала і в роботі — все в неї з рук падає. Ти ж подумай, за один рік у нас четверо в сім'ї...
Захоплена— співчуттям, Оксана перегнулась через пліт, обняла Докійку, міцно поцілувала її в щоку.
— Розваж матір чимнебудь, моя хороша, не давай їй дуже сумувати.
— Чим же її розважиш ? — Докійка втерла кінцем хустки очі, попросила :
— Зайди до нас, побалакай з нею, все таки їй легше буде. Нічого тобі нас цуратися !
— Зайду колинебудь, безпремінно зайду!
— Я завтра, мабуть, на поле поїду. Спряглись з анікуш-чиною жінкою, хочемо десятин хоч дві пшениці посіяти. Ти не думаєш сіяти собі ?
— Яка з мене сівачка ? — невесело усміхнулась Оксана.— Нема чим та й нема для чого. Самій мені мало треба, проживу й так.
— Про Степана твого що чути ?
— А нічого,— байдуже відповіла Оксана і несподівано для себе сказала::— Я за ним не дуже сохну.— Признання, що несподівано1 вирвалось, збентежило її, і вона, приховуючи збентеження, квапливо сказала : — Ну, прощавай, дівонько, піду в хаті прибирати.
Удаючи, ніби вона не помітила оксаниного збентеження, дивлячись убік, Докійка сказала :
— Зажди трошки, я ось що хочу тобі' сказати, ти не по-собиш нам у роботі ? Земля пересихає, боюсь, що не впораємось ми, а козаків на цілий хутір двоє лишилось, та й ті. каліки.
Оксана охоче погодилась, і задоволена Докійка пішла збиратись.
. Цілий день вона запопадливо готувалась до виїзду: з допомогою анікушчиної вдови провіяла зерно, сяк — так підправила борони, змазала колеса гарби, налагодила сівалку. А ввечері нагребла в; хустку очищеної пшениці й віднесла на кладовище, посипала могили Петра, Наталі і Дарки, щоб уранці злетілись на рідні могилки пташки. В дитячій простоті своїй вона вірила, що веселе щебетання пташок буде почуте мертвими й утішить їх ...
Тільки перед світанком залягла над Обдонням тиша. Глухо воркотіла вода в затопленому лісі, обмиваючи блідозелені стовбури тополь, мірно розхитуючи затонулі верхівки дубових кущів і молодої осичини ; шурхотіло нахилене течією волоття очерету в залитих озерах ; на розливі, в глухих заболонях,— там, де весняна вода, відбиваючи сутінкове світло зоряного неба, стояла нерухомо, як зачарована,— ледве чутно перекликались гуси — білогорлики, сонно посвистували чиркові селезні та зрідка лунали срібні трубні голоси перелітних лебедів', що заночували на привіллі. Іноді, жируючи на просторі, скидалась
у темряві риба ; по воді, всіяній золотими блищиками, далеко котилась колихлива хвиля і лунав застережливий гогіт потривоженого птаха. І знову тиша обгортала Обдоння. Але на світанку, ледве починали рожевіти крейдяні відноги гір, здіймався низовий вітер. Густий і могутній, він дув проти течії. По Дону бугрились сажневі хвилі, шалено клекотіла вода в лісі, стогнали, розхитуючись, дерева. Вітер ревів цілий день і вщухав пізньої ночі. Така погода стояла кілька днів.
Над степом повисла бузкова запона. Земля пересихала, припинились у рості трави, по зяблі лущилась земляна кора. Грунт вивітрювався з кожною годиною, а на полях хутора Татарського майже не видно було людей. У всьому хуторі залишилось кілька старих — престарих дідів, з відступу вернулись нездатні до праці обморожені й хворі козаки, в полі працювали самі1 жінки та підлітки. По збезлюділому хутору вітер ганяв куряву, хлопав віконницями хат, ворушив, солому, на покрівлях сараїві. "Будемо цього року без хліба,— говорили1 старі.— Самі жінки на полях, та й то. через три двори сіють. А мертва земелька не вродить..."
На другий день після виїзду в поле, перед заходом сонця, Оксана погнала: ДО' ставка волів. Коло греблі, тримаючи за повід. осідланого коня, стояв десятилітній хлопчина Обнізов;. Кінь жував губами, з сірих бархатистих храпів його падали краплі, а верхівець, що зліз з коня, забавлявся: кидав у, воду, грудки сухої глини, дивився, як розходяться по воді кола.
— Ти куди оце зібрався, Банько ? — спитала Оксана.
— Харчі привозив матері.
— Ну, що там у хуторі ?
— А нічого. Дід Гарасим здорове — е — енного коропа в ятері цієї ночі зловив. А ще прийшов з відступу Федір Мельников.
Ставши навшпиньки, хлопчина загнуздав коня, взяв у руку жмут гриви і з незбагненною спритністю скочив у сідло. Від ставка він. поїхав — як розважний хазяїн — кроком, але трохи згодом оглянувся на Оксану і поскакав так, що на спині його пухирем надулась вилиняла блакитна сорочина.
Поки пили віоли, Оксана прилягла: на греблі і тут же вирішила йти в хутір. Мельников був служивий козак, і він повинен був знати щонебудь про долю Григорія. Пригнавши волів до стану, Оксана сказала Докійці:
— Піду в хутір, а завтра рано прийду.
— Діло є ?
— Діло.
Вранці Оксана вернулась. Вона підійшла до Докійки, іцо запрягала волів, безтурботно помахувала прутом, але брови її були насуплені, а в куточках губ лежали гіркі зморшки.
— Мельников Федір прийшов. Ходила, питала його про
Григорія. Нічого не знає,— сказала вона коротко' і, круто обернувшись, одійшла до сівалки.