— Федоре, здоров ! Куди везеш ?
— А — а — а, Платон, Григорій Пантелевич, здрастуйте! В дорогу своєму полку хліб постачаємо. Насилу спекли, а то довелося б у дорозі саму кутю жерти...
Григорій підійшов до фурманки, що спинилась, спитав:
— Хліб у тебе важений на вазі, чи лічений ?
— Який його чорт лічив! А вам що, хліба треба ?
— Треба.
— Бери !
— Скільки можна ?
— Скільки донесеш, його нам вистачить!
Рябчиков здивовано дивився, як Григорій бере хлібину за хлібиною,— не втерпівши, спитав :
— На дідька ти його стільки береш?
— Треба,— коротко відповів Григорій.
Він випросив у їздового два мішки, склав у них хліб, подякував за послугу і, попрощавшись, наказав Рябчикову :
— Бери, понесемо.
— Ти не зимувати тут зібрався ? — насмішкувато спитав Рябчиков, завдавши мішок на плечі.
— Це не мені.
— А кому ж ?
— Коневі.
Рябчиков швидко скинув мішок на землю, розгублено спитав :
— Жартуєш ?
— Ні, сурйозно.
— Значить ти... що ж ти надумав, Пантелевич ? Хочеш залишитись, так я розумію ?
— Правильно розумієш. Ну, бери мішок, ходімо. Треба ж коня годувати, а то він всі ясла* погриз. Кінь ще здасться, не пішому ж служити ...
До самої квартири Рябчиков мовчав, покректував, підкидав на плечах мішок ; підійшовши до хвіртки, спитав :
— Хлопцям скажеш ? — і, не діждавшись відповіді, з легким відтінком образи в голосі сказав : — Це ти здорово придумав ... А ми ж як ?
— А як хочете,— з удаваною байдужістю відповів Григорій.— Не беруть нас, не знаходиться для всіх місця,—і не треба ! На якого вони чорта нам потрібні, набиватись до них! Залишимось, пошукаємо щастя. Та проходь же, чого ти застряг у хвіртці ?
— Тут з цією балачкою застрягнеш... Я її, хвіртки тієї, і' не бачу. Ну, й діла! Ти мене, Гриша, наче обухом по голові гупнув. Просто розум мені одбив. А я собі думаю : "На чорта він цей хліб випрошує ?" Тепер хлопці наші взнають, захвилюються...
— Ну, а ти як? Не залишишся? — поцікавився Григорій.
— Що ти ! — злякано вигукнув Рябчиков.
— Подумай.
— І думати нічого! Поїду без ніяких, поки місце є. Пристроюсь до Каргіновської батареї і поїду.
— Даремно.
— Оце — так ! Мені, брат, своя голова дорожча. Щось нема в мене охоти, щоб червоні на ній свої палаші пробували.
— Ой, подумай, Платоне ! Діло таке...
— І не говори ! Поїду зараз же...
— Ну, як хочеш. Не умовляю,— з досадою сказав Григорій і перший ступив на кам'яні східці ганку.
Ні Єрмакова, ні Прохора, ні Богатирьова на квартирі не було. Хазяйка — підстаркувата горбата вірменка — сказала, що козаки пішли й обіцяли скоро вернутись. Григорій, не роздягаючись, великими скибами порізав хлібину, пішов у сарай до коней. Хліб поділив порівну, всипав своєму коневі й прохоровому — і тільки взяв відра й хотів іти, щоб принести води, як у дверях став Рябчиков. У полах шинелі він обережно держав наламаний великими шматками хліб. Кінь Рябчикова, зачувши хазяїна, коротко заіржав, а хазяїн його мовчки пройшов повз Григорія, що стримано усміхався, висипав шматки в ясла, не дивлячись на Григорія, сказав:
— Не вишкіряйся, будь ласка ! Коли так діло каже,— доводиться й мені коня годувати... Ти думаєш, мені дуже хочеться їхати ? Сам би себе взяв за карк і повів би на той розпроклятий пароплав, не інакше ! Живий же страх підганяв... голова ж одна на плечах? Не дай бог цю зрубають — друга до Покрови не виросте...
Прохір та інші козаки вернулись аж надвечір. Єрмаков приніс величезний бутель спирту, а Прохір — мішок герметично закупорених банок з каламутно — жовтою рідиною.
— От підробили ! На цілу ніч вистачить,— похваляючись, Єрмаков показав на бутель, пояснив : — Трапився нам військовий лікар, упросив допомогти йому вивезти на пристань з складу медикаменти. Вантажники відмовились працювати, самі юнкери' з складу носили, ну й ми до них підпряглись. Спиртом лікар розплатився за нашу поміч, а банки оці Прохір накрав, покарай господь, не брешу !
— А що в них таке ? — поцікавився Рябчиков.
— Це, браток, трохи лучче за спирт ! — Прохір збовтав банку, подивився на світло, як під темним склом береться бульбашками темна рідина, задоволено закінчив : — Це — щонайдорожче заграничне вино. Тільки хворим його дають, так мені сказав юнкерець, який англійську мову розуміє. Сядем на пароплав, вип'ємо з горя, заведемо "Рідну мою сторононьку" й аж до Криму будемо пити, а банки в море кидати.
— Іди швидше, сідай, а то через тебе пароплав затримують, не відправляють. "Де, кажуть, Прохір Зиков — герой з героїв, без* нього не можемо пливти !"— глузливо сказав Рябчиков і, помовчавши, показав жовтим, обкуреним пальцем на Григорія: — Он він передумав їхати. І я теж...
—-‘Та ну? — вигукнув Прохір, від здивування мало не впустивши банку з рук.
— Що таке ? Що ви тут надумали ? — хмурячись, пильно дивлячись на Григорія, спитав Єрмаков.
— Вирішили не їхати.
— Чому ?
— Тому що місць для нас нема.
— Сьогодні нема — завтра будуть,— впевнено заявив Бо-гатирьов.
— А ти на пристанях був ?
— Ну, далі?
— Бачив, що там робиться ?
— Ну, бачив.
— Занукав! Якщо бачив, то чого ж балакати. Нас з Рябчиковим тільки двох брали, і то один доброволець сказав, щоб пристроювались до Каргіновської батареї, інакше не можна.
— Вона ще не повантажилась, ця батарея ? — жваво спитав Богатирьов. Узнавши, що батарейці стояли в черзі, ждучи вантаження, він ту ж мить почав збиратися : склав у речовий мішок білизну, запасні шаровари, гімнастерку, поклав хліба й попрощався.
— Залишайся, Петро! — порадив Єрмаков.— Нема чого нам розбиватись.
Богатирьов, не відповідаючи, простяг йому спітнілу руку,, з порога ще раз уклонився, сказав: — Бувайте здорові І Дасть бог — іще побачимось ! — і вибіг.
Коли він пішов, у кімнаті довго стояла нехороша тиша.. Єрмаков пішов на кухню до хазяйки, приніс чотири склянки, мовчки розлив у них спирт, поставив на стіл великий мідний чайник з холодною водою, нарізав сала і, так само мовчки, сів до стола, сперся на нього ліктями, кілька хвилин тупо-дивився собі під ноги, потім просто з носка чайника випив води, хрипкувато сказав :
— На Кубані вода скрізь гасом смердить, чого б де воно ?
Йому ніхто не відповів. Рябчиков чистою ганчірочкою