Ой, як на річці було, браття, на Камишинці,
На славних степах, на саратовських... 5
тенор підголоска. Покриваючи стихаючі баси, ще тріпотів десь у темряві дзвінкий, хапаючий за серце тенор, а заспівувач уже виводив : ‘
Там жили, проживали козаки — люди вольнії,
Все донськії, ой да гребенські та яіцькі...
Немов щось обірвалось всередині у Григорія... Раптово на-біглі' ридання потрясли його тіло, спазма перехопила горло. Ковтаючи сльози, він жадібно ждав, коли заспівувач почне, і беззвучно шепотів услід за ним знайомі з юнацьких літ слова:
Отаман у них — Єрмак, син Тимофійович,
Осаул у них — Осташко, син Лаврентьович...
Як тільки залунала пісня,— зразу замовкли голоси козаків, що розмовляли на возах, стихли нагукування на коней, і тисячний обоз ішов у глибокому, чутливому мовчанні; тільки стукіт коліс та чвакання кінських копит, що місили грязь, чути було в ті хвилини, коли заспівувач, старанно вимовляючи, виводив початкові слова. Над чорним степом жила й панувала тільки стара пісня, що пережила століття. Вона нехитрими простими словами оповідала про вільних козацьких предків, що колись безстрашно громили царське військо ; ходили по Дону й Волзі на легких злодійських стругах ; грабували орлені царські кораблі; "шарпали" купців-, бояр і воєвод, підкоряли далекий Сибір... І в похмурому мовчанні слухали могутню пісню нащадки вільних козаків, що ганебно відступали, розбиті в безславній війні проти руського народу...
Полк пройшов. Співаки, випередивши обоз, од'їхали далеко. Але довго ще в зачарованому мовчанні посувався обоз, і на возах не чути було ні гомону, ні гукання на зморених коней. А з темряви, здалека пливла, ширилась, як Дон у повінь, пісня :
Вони думали все думоньку єдиную:
Що вже літо минає, літо теплеє,
А зима настає, браття, холодная.
Як і де то ми, браття, зимувати будем?
Тіа Яік нам іти, перехід чималий,
А на Волзі ходити,— буть розбійниками,
Йти під город Казань,— там же цар стоїть,
Грізний цар стоїть, Йван Васильович...
Вже й співаків не стало чути, а підголосок дзвенів, падав і знов злітав. За ним стежили з тим самим напруженим і похмурим мовчанням.
...І ще, наче крізь сон, пам'ятав Григорій: прокинувся він у темній кімнаті,— не розплющуючи очей, всім тілом відчув приємну свіжість чистої постільної білизни, в ніздрі йому вдарив терпкий дух якихось ліків. В першу мить ВІН ПОДУ'
мав, що лежить у лазареті, але з сусідньої кімнати долинув вибух нестримного чоловічого реготу, брязкіт посуду, залунали п'януваті голоси. Хтось знайомий басив :
— ...!теж розумний знайшовся. Треба було дізнатись, де наша частина, ми б і пособили. Ну, пий, якого ти чорта губи розквасив ?!
Плаксивим п'яним голосом Прохір відповів :
— Та господи боже мій, звідки ж я знав ? Думаєте, мені легко було з ним няньчитись ? Жуйкою як мале дитя годував, молоком випоював, істинний Христос ! Нажую йому хліба і пхаю в рот, їй — богу ! Клинком зуби розважував ... А одного разу почав йому молоко в рот лити, а він захлинувся й за малим не вмер... Це ж подумати тільки ?
— Купав його вчора ?
— І купав його, і машинкою волосся обстриг, а на молоко всі гроші витратив... Та мені їх не шкода,1 грець з ними! А от як воно було жувати і з рук годувати його? Думаєш, просто ? Не говори, що це було просто, а то я тебе вдарю, і на чин твій не подивлюся !
В кімнату до Григорія увійшли Прохір, Харлампій Єрма-ков і в зсунутій на потилицю сірій каракулевій папасі, червоний, як буряк, Петро Богатирьов, Платон Рябчиков і ще двоє незнайомих козаків.
— Він дивиться!!!—дико закричав Єрмаков, непевно ступаючи до Григорія.
Буйно веселий Платон Рябчиков, потрясаючи пляшкою, плачучи, горлав :
— Гриша, рідний ти мій ! Згадай, як на Чиру гуляли! А воювали як!-Де наша доблесть поділась?! Що з нами генерали витворяють і що вони зробили з нашою армією !? В кров їх і в серце! Ожив ? На, випий, зразу підчуняєш! Це — чистий спирт!
— Насилу знайшли тебе! — радісно сяючи чорними масляними очима, бурмотів Єрмаков. І важко сів на постіль Григорія, вдавив її своєю вагою.
— Де ми? — ледве чутно спитав Григорій, через силу обертаючи очима, обводячи ними знайомі обличчя козаків.
— Катеринодар зайняли ! Скоро чкурнем далі! Пий ! Григорій Пантелевич! Любчику ти наш! Встань, ради бога, я тебе лежачого бачити не можу ! — Рябчиков упав Григорію в ноги, але Богатирьов, що мовчки усміхався і на вигляд був тверезіший за всіх, схопив його за пасок, без напруги підняв, обережно поклав на підлогу.
— Візьми в нього пляшку! Розіллється ! — злякано вигукував Єрмаков і з широкою п'яною усмішкою, звертаючись до Григорія, сказав: — Знаєш, чого ми гуляємо? То таки з журби, а то пощастило козачкам на дурничку поживитись...
209
14. Тихий Дон. 194
Горілчаний склад пограбували, щоб червоним не дістався... Що там було — о — о... Таке й не присниться ! В цистерну почали бити з гвинтівок: проб'ють, а з неї цівкою спирт ллється. Всю подіркували, і кожний коло дірочки стоїть, підставляє, той шапку, той відро, той пляшку,. а деякі просто пригорщі держать, і тут же п'ють... Двох добровольців зарубали, котрі охороняли склад, ну, допалися й почалась потіха ! Один козачина при мені поліз на цистерну, хотів кінською цеберкою набрати просто зверху, зірвався туди й утоп. Підлога цементова, враз натекло спирту по коліна, бродять по ньому, нагинаються, п'ють, які коні в річці, просто спід ніг, і тут же лягають... І сміх і гріх! Там не один захлинеться на смерть. От і ми там розжилися. Нам багато не треба : прикотили барило відер на п'ять, ну, нам і вистачить. Гуляй, душа! Все одно — пропадає Тихий Дон! Платона там мало не втопили. Звалили на підлогу, стали ногами товкти, він сьорбнув разів зо два і готовий. Я його насилу витяг відтіль...
Від усіх них гостро тхнуло спиртом, цибулею, тютюном. Григорій відчув легку нудоту, запаморочення,— усміхаючись кволою, вимученою усмішкою, заплющив очі.
Тиждень він пролежав у Катеринодарі, на квартирі в знайомого Богатирьову лікаря, помалу поправляючись після хвороби, потім, як казав Прохір,— "пішов на поправку", і в станиці Абінській перший раз за весь відступ сів на коня.