— Тут до живих діла нема, а то — мертві,— озвався Прохір.
На південь ринули всі північні станиці Дону. Численні обози біженців перейшли через залізницю Царицин — Ліхая, наближались до Манича. Перебуваючи тиждень у дорозі, Григорій розпитував про татарців, але в хуторах, через які йому доводилось проїжджати, татарці не були ; мабуть, вони ухилились ліворуч і їхали, минаючи слободи українців, через козачі хутори на Обливську. Аж на тринадцяту добу Григорію вдалось натрапити на слід хуторян. Вже за залізницею в одному з хуторів він випадково узнав, що в сусідньому домі лежить хворий на тиф козак з Вешенської станиці. Григорій пішов узнати, звідки цей хворий, і, увійшовши в низеньку хатину, побачив старого Обнізова, що лежав на підлозі. Від нього він узнав, що татарці виїхали позавчора з цього хутора, що серед них багато хворих на тиф, що двоє вже померли в дорозі і що його — Обнізова — залишили тут з його' власного бажання.
— Якщо очуняю і червоні товариші змилуються наді мною, не вб'ють — якось доберусь додому, а ні — помру тут. Помирати однаково де, скрізь не солодко...— прощаючись з Григорієм, сказав старий.
Григорій спитав про здоров'я батька, але Обнізов відповів, що нічого не може сказати, бо їхав на одній з задніх підвід і від хутора Малаховського Пантелея Прокоповича не бачив.
На другій ночівлі Григорію пощастило : в першому ж домі, в який він зайшов, щоб попроситись переночувати, зустрів знайомих козаків з хутора Верхньо — Чирського. Вони посунулись, і Григорій влаштувався коло грубки. В кімнаті покотом лежало чоловіка з п'ятнадцять біженців, з них троє хворих на тиф і один обморожений. Козаки зварили на вечерю пшоняної каші з салом, гостинно запропонували Григорію і його супутникам. Прохір і Григорій їли з апетитом, Оксана відмовилась.
— Чи неголодна ? — спитав Прохір, що останніми днями без видимої причини змінив своє ставлення до Оксани і поводився з нею грубувато, але співчутливо.
— Щось нудить мене ...— Оксана напнулась хусткою, вийшла надвір.
— Чи не захворіла вона ? — звертаючись до Григорія, спитав Прохір.
— Хто її знає —Григорій одсунув тарілку з кашею, теж вийшов надвір.
Оксана стояла коло ганку, притуливши до грудей долоню. Григорій обняв її, з тривогою спитав:
— Ти чого, Ксанко ?
— Нудно, і голова болить.
— Ходімо дочхати, ляжеш.
— Іди, я зараз.
Голос у неї був глухий і безживний, рухи мляві. Григорій допитливо подивився на неї, коли вона увійшла в жарко натоплену кімнату, помітив гарячий рум'янець на щоках, підозрілий блиск очей. Серце йому тривожно стиснулось : Оксана була явно хвора. Він пригадав, як і вчора вона скаржилась, що її морозить і паморочиться голова, а перед ранком так спітніла, що кучерявисті на шиї пасма волосся стали мокрі, наче після миття; він помітив це, прокинувшись на зорі, і довго не зводив з Оксани очей і не хотів уставати, щоб не потривожити її сну.
Оксана мужньо терпіла дорожні злигодні, вона навіть підбадьорювала Прохора, який не раз говорив : "І що воно за чорт, оця війна, і хто її таку видумав ? їдеш цілісінький день, а приїдеш — переночувати нема де, і невідомо, доки ми отак будемо командируватись ?" Але цього дня не витримала й Оксана. Вночі, коли полягали спати, Григорію здалося, що вона плаче.
— Ти чого це ? — спитав він пошепки.— Що в тебе болить ?
— Захворіла я... Що ж тепер робитимемо ? Покинеш мене ?
— Ну, от дурна! Як же я тебе покину ? Не голоси, може — це так у тебе, простудилася в дорозі, а ти вже налякалась.
— Гришенька, це — тиф.
— Не балакай казна чого ! Нічого не видно; лоб у тебе холодний, може — й не тиф,— потішав Григорій, але в душі був певний, що Оксана захворіла на висипний, і болісно думав, що ж робити з нею, коли хвороба звалить її з ніг.
— Ой, тяжко так їхати! — шепотіла Оксана, тулячись до Григорія.— Ти глянь, скільки народу набивається на ночівлях ! Воші нас заїдять, Гриша! А мені й обдивитись себе ніде, скрізь чоловіки... Я вчора вийшла в сарай, розтельбу-шилась, а їх на сорочці... Господи, я зроду такого страхіття не бачила ! Я як згадаю про них — і нудить мене, їсти нічого не хочу... А вчора ти бачив у того старого, що на лавці спав, скільки їх ? Просто поверх чекменя лазять.
— Ти про них не думай, завела чорт зна про що ! Ну, воші — то й воші, їх на службі не лічать,— з досадою прошепотів Григорій.
— У. мене все тіло свербить. .
— У всіх свербить, що ж тепер робити? Терпи. Приїдемо в Катеринодар, там обмиємось.
— А чистого хоч не надівай,— зітхаїрчи, сказала Оксана.— Пропадемо ми від них, Гриша !
— Спи, бо завтра рано будем вирушати.
Григорій довго не міг заснути. Не спала й Оксана. Вона кілька разів схлипувала, накривши голову полою шуби, потім довго переверталась, зітхала і заснула тільки тоді, коли Григорій. повернувшись до неї лицем, обняв її. Серед ночі Григорій прокинувся від сильного стукоту. Хтось дерся в двері, гучно кричав :
— Ану, відчиняй !. А то двері виламаємо! Поснули, прокляті !..
Хазяїн — підстаркуватий і смирний козак — вийшов у сіни, спитав :
— Хто такий ? Чого вам треба ? Якщо ночувати — то в нас нема де, і так повно — повнісінько, повернутись ніде !
— Відчиняй, кажуть тобі! — кричали знадвору.
В передню кімнату, широко розчинивши двері, вдерлось чоловіка п'ять озброєних козаків.
— Хто в тебе ночує ? — спитав один з них, чавунно чорний від морозу, насилу ворушачи замерзлими губами.
— Біженці. А ви хто такі ?
Не відповідаючи, один з них ступнув у кімнату, крикнув:
— Ей, ви ! Порозлягались ! Вимітайтеся звідси зараз же! Тут війська становляться. Підводься, підводься ! Та швидше, а то ми скоро вас випхнемо!
— Ти хто такий, що так горлаєш? — хрипким спросоння голосом спитав Григорій і повільно підвівся.
— А от я тобі покажу, хто я такий ! — козак ступив до Григорія і в тьмяному світлі гасової лампочки в його руці блиснуло дуло нагана.
Он ти який чустрий...— влесливо промовив Григорій,— ану, покажи свою іграшку ! — Швидким рухом він схопив козака за кисть руки, стиснув її так сильно, що козак охнув і розняв пальці. Наган з м'яким стукотом упав на рядно. Григорій відштовхнув козака, швидко нагнувся, підняв наган, поклав його в кишеню, спокійно сказав: "А тепер давай побалакаємо. Якої частини ? Скільки вас таких моторних тут?"