— Товариші! Вперед ! Бий біляків !
Горстка хоробрих, заспівавши "Інтернаціонал", пішла в контратаку. На смерть.
Сто шістнадцять чоловіка, що загинули останніми коло Дону, були всі комуністи Інтернаціональної роти.
III
Пізно вночі Григорій прийшов з штабу на квартиру. Прохір Зиков ждав його коло хвіртки.
— За Оксану не чути?—'спитав Григорій з удаваною байдужістю в голосі.
— Ні. Забігла десь,— відповів Прохір, позіхаючи, і зараз же з острахом подумав : "Не дай боже знову заставить її розшукувати ... От спарувались чорти на мою голову!"
— Принеси вмитись. Пітний я весь. Ну, швидше! — вже
роздратовано сказав Григорій.
Прохір приніс з хати води, довго лив з кухлика в складені ківшиком долоні Григорія. Той мився з видимою насолодою. Скинув пропахлу потом гімнастерку, попросив :
— Злий на спину.
Від холодної води, що обпекла спітнілу спину, ахнув, запирхав, довго й міцно тер натруджені ременями плечі й волохаті груди. Витираючись чистою полонкою, вже повеселілим голосом наказав Прохорові:
— Коня мені вранці приведуть — прийми його, вичисть, знайди зерна. Мене не буди, поки сам не прокинусь. Тільки як із штабу пришлють — розбудиш. Зрозуміло ?
Пішов під повітку. Ліг на возі і зразу ж поринув у безпробудний сон. Удосвіта мерз, підгинав ноги, натягав мокру від роси шинель, а після того, як зійшло сонце, знову задрімав і прокинувся годині о сьомій від повнозвучного гарматного пострілу. Над станицею, в голубому й чистому небі, кружляв, тьмяно поблискуючи, аероплан. По ньому били з того боку Дону з гармат і кулеметів.
— А його таки можуть підбити ! — промовив Прохір, завзято чистячи щіткою прив'язаного до конов'язі високого рижого жеребця.— Дивись, Пантелевич, якого чорта під тебе прислали !
Григорій нашвидку оглянув жеребця, задоволений спитав :
— Не подивився, скільки йому років ? Шостий, мабуть ?
— Шостий.
— Ой, хороший. Ніжки під ним точені і всі в панчохах. Гарний коник.... Ну, сідлай його, поїду подивлюсь, хто> це прилетів.
— Та хороший, що й казати. Як то він бігати буде. Але з усіх прикмет мусить бути дуже бистрий,— бурмотів Прохір, затягаючи попруги.
Ще одна димчасто — біла хмарка шрапнельного розриву виникла біля аероплана.
Вибравши місце для посадки, льотчик круто пішов на зниження. Григорій виїхав з хвіртки, поскакав до станичної конюшні, за якою спустився аероплан.
В конюшні для станичних жеребців — довгій кам'яній будівлі, що стояла край станиці,—— було напхом — напхано більш як вісімсот полрнених червоноармійців. Варта не випускала їх по нужді, параш у приміщенні не було. Важкий густий запах людського калу стіною стояв коло конюшні. Спід дверей стікали смердючі потоки сечі; над ними хмарами роїлись ізумрудні мухи ...
День І НІН у цій тюрмі для приречених лунав глухий стогін. Сотні полонених умирали від виснаження і тифу та дизентерії,' що лютували* серед них. Померлих іноді не прибирали по кілька днів.
Григорій, об'їхавши конюшню, тількищо хотів злізти з коня, як знову глухо вдарила гармата з того боку Дону. Снаряд наближався, скрегіт його виріс і злився з важким гулом розриву.
Пілот і офіцер, що прилетів з ним, вилізли були з кабінки, їх обступили козаки. Зараз же на горі заговорили всі гармати батареї. Снаряди почали акуратно лягати круг конюшні.
Пілот швидко вліз у кабінку, але мотор відмовився працювати.
— Коти на руках ! — гучно скомандував козакам офіцер, що прилетів зза Дінця, і перший узявся за крило.
Похитуючись, аероплан легко рушив до сосон. Батарея проводила його швидким вогнем. Один із снарядів влучив у набиту полоненими конюшню. В густому диму, в клубах здійнятого вапнякового пилу завалився ріг. Конюшня здригнулась від тваринного реву пойнятих жахом червоноармійців. У пролом вискочило троє полонених, козаки збіглись і подіркували їх пострілами в упор.
Григорій відскакав убік.
— Уб'ють! їдь у сосни! — крикнув, пробігаючи мимо, козак із зляканим1 обличчям і виряченими білуватими очима.
"А й справді можуть покласти. Всяко буває",— подумав Григорій і неквапно повернув додому.
В цей день Кудінов, не запросивши Мелехова, скликав у штабі строго секретну нараду. Офіцер, що прилетів з Донської армії, коротко повідомив, що з дня на день червоний фронт буде прорваний частинами ударної групи, сконцентрованої біля станиці Каменської, і кінна дивізія Донської армії під командою генерала Секретєва' вирушить на з'єднання з повстанцями. Офіцер запропонував негайно підготувати засоби переправи, щоб після з'єднання з дивізією Секретєва зараз же перекинути кінні повстанські полки на правий бік Дону ; порадив стягти резервні частини ближче до Дону і вже в кінці наради, після того, як був розроблений план переправи і просування частин для переслідування, спитав :
— А чому у вас полонені перебувають у Вешеиській ?
— Більш нема де їх держати, в хуторах нема приміщень,— відповів хтось з штабних.
Офіцер ретельно витер носовою хусткою гладко вибриту спітнілу голову, розстебнув комір захисного кітеля, зітхнувши сказав :
— Направте їх у Казанську.
Кудінов здивовано підняв брови :
— А потім ?
— А звідти — у Вешенську ...— поблажливо пояснив офі-дер, мружачи холодні блакитні очі. І, міцніше стиснувши губи, сухо закінчив: — Я не знаю, панове, чого ви з ними так панькаетесь ? Час тепер нібито не такий. Цю сволоту, що розносить усякі хвороби, як фізичні, так і соціальні, треба знищити. Панькатись з ними нема чого! Я на вашому місці зробив би саме так.
На другий день у піски вивели першу партію полонених в двісті чоловіка. Знесилені, бліді, аж сині, ледве переступаючи ногами, червоноармійці йшли, як тіні. Кінний конвой щільно оточував їх безладну юрбу... На десятиверстному перегоні Вешенська — Дубровка двісті чоловіка були вирубані до одного. Другу партію вигнали надвечір. Конвоєві було суворо наказано : відстаючих тільки рубати, а стріляти лише в крайньому випадку. З півтораста чоловік вісімнадцять дійшли до Казанської... Один з них, молодий цигануватий червоноармі-єць, в дорозі збожеволів. Цілу дорогу він співав, танцював і плакав, тулячи до серця пучок зірваного запашного чебрецю. Він часто падав обличчям у гарячий пісок, вітер метляв брудне лахміття бязевої сорочки, і тоді конвоірам були видні його туго обіпнута шкірою костиста спина й чорні порепані підошви розкинутих ніг. Його підводили, бризкали на нього водою з фляжок, і він розплющував чорні очі, що блищали безумством, тихо сміявся і, розхитуючись, знову йшов.