— ...глянула я, рідна мамуню, а в Анікушки голови майже нема, якась каша замість голови. Ой, і страшно ж ! І смердить од нього за версту... І нащо вони везли їх — не знаю!
,А Христоня лежить на спині на весь віз, ноги ззаду спід шинелі . висять ... Христоня — чистий і білий — білий, як сніг І Тільки під правим оком — дірка, малесенька, як гривеник, та за вухом —видно — закипіла кров.
Пантелей Прокопович люто сплюнув, вийшов у двір, взяв сокиру й весло і покульгав до Дону.
— Скажи бабусі, що я поїхав за Дон хворосту врубати, чуєш, серденько ? — на ходу звернувся він до Мишка, що грався біля кухні.
За Доном у лісі стояла тиха, лагідна осінь. З шелестом падало з тополь сухе листя. Кущі шипшини стояли, наче охоплені полум'ям, і червоні ягоди в рідкому листі палали, як вогненні язички. Гіркий, всепереможний дух зіпрілої дубової кори заповнював ліс. Ожинник — густий і чіпкий — обплутував землю ; під плетивом повзучого віття його спритно ховались від сонця димчасто — сизі, стиглі кетяхи ожини. На мертвій траві, в тіні до полудня лежала роса, блищало посріблене нею павутиння. Тільки діловите постукування дятла та щебетання шпаків — горобинників порушувало тишу.
Мовчазна, сувора краса лісу втихомирююче вплинула на Пантелея Прокоповича. Він тихо ступав поміж кущами, розгрібаючи ногами вологий покрив опалого листя, думав : "Он воно яке життя : недавно були живі, а тепер уже обмивають їх. Якого козака звалили ! А наче ж недавно приходив провідувати нас, стояв коло Дону, коли ловили Дарку. Ех, Хри-стан, Христан ! Знайшлась і на тебе ворожа куля... І Анікуш-ка... який веселий був, любив випити, посміятись, а тепер уже кінець, покійничок ..." — Пантелей Прокопович згадав докій-чині слова і, з несподіваною яскравістю відновивши в уяві сміхотливе, безвусе, скопцювате обличчя Анікушки,— ніяк не міг уявити собі теперішнього Анікушку — бездиханного, з розміжченою головою. "Дарма я гнівив бога — вихвалявся Григорієм,— докорив він собі, згадавши розмову з Безхлєбно-вим.— Може, і Григорій тепер лежить деиебудь, прокльований кулями? Не дай бог і не доведи ! При кому ж нам, старим, тоді жити ?"
Коричневий вальдшнеп, що вирвався спід куща, примусив Пантелея Прокоповича здригнутися від несподіванки. Безцільно простежив він за. косим, бистрим льотом птаха, пішов далі. Коло невеликої музги уподобав кілька кущів хворосту, почав рубати. Працюючи, намагався ні про що не думати. За один рік смерть скосила стільки рідних і знайомих, що при самій згадці про них на душі йому ставало тяжко і весь світ хмурнів і наче повивався якоюсь чорною запоною.
— Оцей кущ треба зрубати. Добрий хворост! Якраз на пліт годиться,— вголос розмовляв він сам з собою, щоб одвернути себе від сумних думок. Наробившись, Пантелей
Прокопович зняв куртку, сів на купу нарубаного хворосту і, жадібно вдихаючи терпкий запах прив'ялого листя, довго дивився на далекий обрій, повитий голубим серпанком, на далекі переліски, позолочені осінню, виблискуючі останньою красою. Неподалік стояв кущ чорноклену. Несказанно пишний, він весь сяяв під холодним осіннім сонцем, і широкі віти його, обважнені пурпуровим листям, були розкриті, як крила казкової птиці, що злітає з землі. Пантелей Прокопович довго любувався ним, а потім випадково глянув на музгу і побачив у стоячій прозорій воді темні спини великих коропів, які плавали так близько від поверхні, що видно було їхні плавці і ворухливі багряні хвости. їх було штук вісім. Вони іноді зникали під зеленими щитами латаття і знов випливали на чисте, хапали тонучі, мокрі листочки верби. Музга під осінь майже висохла і половити коропів було не трудно. Недовго пошукавши, Пантелей Прокопович знайшов покинутого біля сусіднього озерця кошика без дна, вернувся до музги, скинув штани — щулячись і крекчучи від холоду, взявся ловити. Скаламутивши воду, по коліна вгрузаючи в мул, він. брів уздовж музги, опускав кошика, притискав його краї до дна, а потім совав всередину кошика руку, сподіваючись, що от — от скинеться і завирує велика риба. Старання його мали успіх : йому пощастило спіймати трьох коропів фунтів по десять кожний. Але ловити далі він не зміг, від холоду судорога почала судомити його скалічену ногу. Вдовольнившись здобиччю, він виліз із музги, обтер рогозом ноги, одягнувся, знов почав рубати хворост, щоб зігрітись. Це була все таки удача. Несподівано піймати майже пуд риби не кожному щастить ! Ловля розважила його, одігнала сумні думки. Він надійно заховав кошика, щоб потім прийти доловити решту риби,— боязко озирнувся : чи не бачив хтонебудь, як він викидав на берег золотистих і гладких, як поросята, коропів,— і лише після цього завдав в'язку хворосту і нанизаних на хворостину риб, неквапно попрямував до Дону.
З задоволеною усмішкою він розказав Іллівні про своє ловецьке щастя, полюбувався ще раз на коропів, що вилискували червоною міддю, але Іллівна неохоче поділяла його захоплення. Вона ходила дивитись на вбитих і прийшла звідти заплакана й сумна.
— Підеш глянути на Анікея ? — спитала вона.
— Не піду. Хіба я мерців не бачив, чи що ? Надивився я на них, годі!
— Ти пішов би. Якось воно незручно, скажуть і попрощатись не прийшов.
— Відчепись, христа ради! Я з ним дітей не хрестив і нічого мені з ним прощатись! — люто огризнувся Пантелей Прокопович.
Він не пішов і на похорон, зранку поїхав за Дон і пробув там цілий день. Похоронний дзвін, примусив його'в лісі зняти шапку, перехреститись, а потім його навіть взяла досада на попа : чи то ж можна дзвонити так довго ? Ну, вдарили б у дзвони по разу — і все, а то заблаговістили на цілу годину. І яка користь від цього дзвону ? Тільки розтроюдять людям серця та примусять зайвий раз згадати про смерть. А про неї восени й так усе нагадує: і опадаюче листя, і ключі гусей, що з криком пролітають у небі, і мертво полегла трава...
Хоч як оберігав себе Пантелей Прокопович від тяжких переживань, але незабаром довелось йому зазнати нове зрушення. Якось під час обіду Докійка глянула у вікно, сказала :
— Ну, ще; якогось убитого з фронту везуть. Позад воза служивський осідланий кінь іде, прив'язаний на чумбурі,, і їдуть помалу... Один коні поганяє, а мертвий під шинеллю лежить. Цей, що поганяє, сидить спиною до нас, не впізнаю — наш хутірський чи ні...— Докійка придивилась уважніше і щоки її стали біліші за полотно.— А це ж... а це ж... невиразно забелькотіла вона і раптом пронизливо крикнула : — Гришу везуть!.. Його кінь!.. — І, ридаючи, вибігла в сіни.