— Дякую. П'ю,— сказав Григорій, крадькома розглядаючи свої брудні від поводів і дорожного пилу руки.
Поручик поставив на стіл банки,— спритно відкриваючи їх ножем, зітхаючи, сказав:
— Знаєте, сотник, він мене замучив, цей англійський кабан ! П'є з ранку і до пізньої ночі. Хлище, ну, й не сказати ! Я сам, знаєте, не від того, щоб випити, але в таких гомеричних розмірах не можу. А оцей,— поручик, усміхаючись, глянув на лейтенанта, несподівано для Григорія матірно вилаявся,— хилить і натщесерце і всяко !
Лейтенант усміхався, кивав головою, ламаною російською' мовою говорив :
— Та, та !.. Хор'ошо ... Нато вип'іт фаш здор'ов !
Григорій засміявся, тріпнув волоссям. Ці хлопці йому безперечно подобались, а лейтенант, що безглуздо усміхався і прекумедно говорив по — російськи, був просто чудовий.
Витираючи склянки, поручик говорив :
— Два тижні я з ним валасаюсь, це ж не абищо ! Він працює інструктором по водінню танків, доданих до нашого-другого корпусу, а мене приставили до нього перекладачем. Я вільно розмовляю по-англійськи, оце мене й занапастило... У нас теж п'ють, але не так. А це — чорт знає що ! Побачите, на що він здатний ! Йому самому на добу потрібно не менш як чотири — п'ять пляшок коньяку. З перервами випиває все, а п'яним не буває, і навіть після такої порції може працювати. Він мене заморив. Шлунок у мене щось починає потроху боліти, настрій усі ці дні жахливий, і весь я так проспиртувався, що тепер навіть біля засвіченої лампи боюсь сидіти ... Чорт знає що ! — Говорячи, він налив повнісінькі дві склянки, собі налив трошечки.
Лейтенант, показуючи, очима на склянку, сміючись, щось почав жваво говорити. Поручик, благально поклавши руку на серце, відповідав йому, стримано усміхаючись, і лише зрідка й на мить у чорних добрих очах його спалахували злі вогники. Григорій взяв склянку, цокнувся з гостинними хазяями, вихилив одним духом.
— О ! — схвально сказав англієць і, сьорбнувши з своєї склянки, зневажливо подивився на поручика. —
Великі, смуглі, робочі руки лейтенанта лежали на столі, на тильній стороні долонь у порах темніло машинне мастиво, пальці лущились від бензину і рябіли застарілими саднами, а обличчя було пещене, гладке, червоне. Контраст між руками й обличчям був такий великий, що Григорію здавалось часом, ніби лейтенант сидить у масці.
— Ви мене рятуєте,— сказав поручик, наливаючи повних дві склянки.
— А він сам як,—1 не п'є ?
— В тім то й річ ! Зранку п'є сам, а ввечері не може. Ну, що ж, давайте вип'ємо.
— Міцна штука...— Григорій надпив трохи з склянки, але під здивованим поглядом лейтенанта вилив у рот решту.
— Він каже, що ви молодчина. Йому подобається, як ви п'єте.
— Я помінявся б з вами посадами,— усміхаючись, сказав Григорій.
— Певний, що через два тижні ви втекли б !
— Від такого добра?
— Ну, я в усякому разі від цього добра втечу.
—— На фронті гірше.
— Тут — теж фронт. Там від кулі або осколка можна дуба дати, і то не напевне, а тут біла гарячка мені забезпечена. Покуштуйте оці консервовані фрукти. Шинки не хочете?
— Дякую, я їм.
— Англійці — майстри на ці штуки. Вони свою армію не так годують, як ми.
— А ми хіба годуємо ? У нас армія — на випасі.
— На жаль, це так. Але при такому методі обслуговування бійців далеко не заїдеш, особливо якщо дозволиш бійцям безкарно грабувати населення...
Григорій уважно подивився на поручика, спитав:
— А ви далеко збираєтесь їхати ?
— Нам же по дорозі, чого ви питаєте?—Поручик не помітив, як лейтенант заволодів пляшкою, налив йому повну склянку.
— Тепер уже вам доведеться випити до дна,— усміхнувся Григорій.
— Починається ! — глянувши на склянку, простогнав поручик. Щоки його зацвіли суцільним, тонким рум'янцем.
Всі троє, мовчки цокнулись, випили.
— Дорога то в нас одна, та їдуть усі по-різному...— знов' заговорив1 Григорій, кривлячись і даремно намагаючись піймати виделкою абрикос, що сковзав! по тарілці.— Один ближче злізе, другий їде далі, ніби на поїзді...
— Хіба ви не до кінцевої станції збираєтесь їхати ?
Григорій почував, що п'яніє, але хміль ще не переміг його;
сміючись, він. відповів:
— До кінця у мене капіталу на квиток невистачить. А ви ?
— Ну, у мене інше становище: якщо навіть висадять, то пішки по шпалах піду до кінця !
— Тоді щасливої дороги вам ! Давайте вип'ємо !
— Доведеться. Добрий початок — половина діла ...
Лейтенант цокався з Григорієм і поручиком, пив мовчки,
майже не закусював1. Обличчя його стало цеглясто — червоним, очі пояснішали, в1 рухах з'явилась розрахована повільність. Ще не допили другої пляшки, а він уже важко підвівся, впевнено пройшов до чемоданів, дістав і приніс три пляшки коньяку. Ставлячи їх на стіл, усміхнувся краєчком губ, щось пробасив :
—: Містер Кемпбел каже, що треба продовжити приємність. Чорт би його забрав, цього містера ! Ви як ?
1
Стременна чарка (від слова: стремено) — остання чарка перед походом.
2
Куга р, куга зелена — прізвисько молодих козаків. Куга—. болотна рослина: рогіз, осока. Стебло й листя куги — яскраво — зеленого кольору. Звідси виникнення цього прізвиська.
— Що ж, можна продовжити,— погодився Григорій.
—— Так, але який розмах ! В цьому англійському тілі — душа російського купця. Я, здається, вже готовий...
— По вас не видно,— злукавив Григорій.
— Який чорт! Я кволий зараз, як дівчина... Але ще можу триматися, так — так, можу триматися і навіть цілком !
Поручик після випитої склянки помітно осовів : чорні очі його замаслились і стали злегка косити, лицеві мускули ослабли, губи майже перестали слухатись, і під матовими вилицями ритмічно засіпались живчики. Випитий коньяк вплинув на нього приголомшливо. У поручика був такий вираз, наче у бика, якого1 перед зарізом гупнули по лобі десятифунтовим молотом.
— Ви ще в повній формі. Втяглись, і він вам байдуже,— підтвердив Григорій. Він теж помітно сп'янів, але почував, що може випити ще багато.
— Серйозно ? — Поручик повеселів.— Ні — ні, я трохи розкис спочатку, а зараз—будь ласка, скільки завгодно ! Справді: скільки зовгодно ! Ви мені подобаєтесь, сотник. В вас почувається, я б сказав, сила і щирість. Це мені подобається. Давайте вип'ємо за батьківщину цього дурня і п'яниці. Він, правда, скотоподібний, але батьківщина його хороша. "Прав, Британіє, морями !" П'ємо ? Тільки не по всій. За вашу горду батьківщину, містер Кемпбел ! — Поручик випив, розпачливо замжурившись, закусив шинкою, сказав: — Я говорю про