Незабаром коло воріт показався Митько з своїми підручними. Пантелей Прокопович' моторно закульгав їм назустріч..
— Заждіть но ! — крикнув, він ще здалека.— Не заводьте коней на баз !
— Що таке, сваток ? — здивовано спитав Митько.
Завертай назад ! — Пантелей Прокопович підійшов-
близько і, дивлячись у жовті мерехтливі митькові очі, твердо "сказав : — Не гнівайся, свате, але я не хочу, щоб ти був у моєму курені. Краще по — доброму їдь собі, куди хочеш.
— А — а — а ...— розуміюче протягнув Митько і зблід.— Виганяєш, значить ?
хочу, щоб ти поганив мій дім! — рішуче повторив, старий.—І більше щоб і нога твоя до мене не ступала. Нам,. Мелеховим, кати не рідня, отак то і
— Зрозуміло ! Тільки занадто вже ти жалісливий, сваток!
— Ну, ти вже, мабуть, милості не матимеш, коли жінок. та дітей катувати почав ! Ой, Дмитре, негоже в тебе рукомесло ... Не зрадів би твій покійний батько, дивлячись на тебе!
— А ти, старий дурню, хотів, щоб я з ними панькався ?. "Батька вбили, діда вбили, а я б з ними христосувався ? Іди ти — знаєш куди ?..— Митько люто шарпнув повід, вивів коня за хвіртку.
1
Чумбур— повід із залізного ланцюга.
2
Ленчик — дерев'яний остов сідла.
3
Пластуни — так в царській армії називались піші частини козачого війська.
4
Отамане ц.ь — козак лейб-гвардії Отаманського полку; гвардієць.
— Не лайся, Дмитре, ти мені син віком. І ділити нам з тобою нема чого, їдь з богом!
Все більше й більше бліднучи, погрожуючи нагаєм, Митько глухо погукував :
— Ти не доводь мене до гріха, не доводь! Наталю жалко, а то я б тебе, жалісливого... Знаю вас! Наскрізь бачу, яким ви духом, дихаєте! За Донець у відступ не пішли ? До червоних перекинулися ? Отож бо!.. Всіх би вас треба, сукиних синів, як Кошових, перевести! Поїхали, хлопці! Ну, кривий собако, гляди, не попадайся мені! З моєї руки не вистрибнеш ! А хліб — сіль твою я тобі згадаю ! Я таку рідню теж намахував!..
Пантелей Прокопович тремтячими руками запер хвіртку на засув, покульгав у дім.
— Вигнав твого братика,— сказав він, не дивлячисы на Наталю.
Наталя промовчала, хоч у душі вона й погоджувалась з вчинком свекра, а Іллівна швидко перехрестилась і зраділо сказала :
— І слава богу: винесла його лиха година ! Пробач на гіркім слові, Наталочко, але вийшло, що Митько ваш справжній супостат! І службу ж собі яку знайшов : нема, щоб, як і другі козаки, в правильних частях служити, а він — бачиш ! пішов у загін катів! Та хіба ж це козацьке діло — катом бути, старих жінок вішати та діток безневинних шашками рубати ?! Хіба ж вони за Мишка свого відповідати мають ? Це б так і нас з тобою, і Мишка з Полюшкою за Гришу червоні могли б порубати, а не порубали ж, змилувались ? Ні, борони господи, я з цим незгодна !
— Я за брата й не оступаюсь, мамо...— тільки й сказала Наталя, кінчиком хустки витираючи сльози.
Митько виїхав з хутора того ж дня. Чути було, ніби при-., лучився він до свого карального загону десь біля Каргін-ської і разюм з загоном вирушив наводити порядки в українських слободах Донецького округа, населення яких винне було тим, що брало участь у придушенні Верхнєдонського повстання.
Після його від'їзду з тиждень по хутору ішов поговір. Більшість засуджувала самосудну розправу з сім'єю Кошового. На громадські кошти поховали вбитих ; хатинку Кошо-
вих' хотіли були продати, але покупців не знайшлося. З наказу хутірського отамана віконниці навхрест забили дошками, і довго ще діти боялися гратись коло страшного місця, а діди й баби, проходячи біля вимерлої хатини, хрестились і поминали за упокій душі убіенних.
Потім настала степова косовиця, і недавні події забулися.
Хутір, як і перше, жив у роботі й чутках про фронт. Ті з хазяїв, у яких лишилась робоча худоба, кректали й лаялись, ідучи в обивательські підводи. Майже щодня доводилось відривати волів І коней від роботи й посилати в станицю. Випрягаючи з косарок коней, не один раз лихим словом поминали старі війну, що; так затяглась. Але снаряди, патрони, мотки колючого дроту, харчові продукти треба було підвозити до фронту. І везли. А тут, як на зло, так стало на погоді, що тільки й косити та гребти достиглу, на диво кор-мовисту траву.
Пантелей Прокопович готувався до косовиці й дуже досадував на Дарку. Повезла вона парою волів патрони, з перевалочного пункту повинна була вернутися, але минув тиждень, а про неї й чутки не було ; а без пари старих, найбільш надійних волів у степу нічого було й робити.
Власне — не треба було посилати Дарку... Пантелей Прокопович не з легким серцем довірив їй волів, знаючи, яка охоча вона до того, щоб весело провести час, і яка недбайлива в? догляді худоби, але крім неї нікого не знайшлось. Докійку не можна було послати, бо — не дівчаче діло їхати з чужими козаками в далеку дорогу ; у Наталі — малі діти, не самому ж старому було везти ці прокляті патрони ? А Дарка з охотою напросилась їхати. Вона й раніш з великою охотою їздила всюди : чи то до млина, чи на драчку, чи ще, в якійнебудь господарській потребі, і все тільки тому, що поза домівкою почувала себе незрівнянно вільніще. їй кожна поїздка давала розвагу і радість. Вирвавшись спід свекрушиного нагляду, вона могла1 і з жінками досхочу побазікати і — як вона казала — "на ходу любов покрутити" з якимнебудь спритним козачком, що їй вподобається. А дома і після смерті Петра сувора Іллівна не давала їй волі, начебто Дарка, що зраджувала живого чоловіка, мусила бути вірною мертвому.
Знав Пантелей Прокопович, що не буде за волами хазяйського догляду, та робити було нічого,— спорядив у дорогу старшу невістку. Спорядити він спорядив, та й прожив цілий тиждень у великій тривозі і душевному неспокої. "Луснули мої волики!"— не раз думав він, прокидаючись серед ночі, тяжко зітхаючи.
Дарка приїхала на одинадцятий день вранці. Пантелей Прокопович тількищо вернувся з поля. Він косив у супрязі
81
с. Тихий Дон. 194
з анікушчиною жінкою і, залишивши її і Докійку в степу, приїхав на хутір по воду й харчі. Старі і Наталя снідали, коли повз вікна з знайомим перёстуком загуркотіли колеса брички. Наталя хутко підбігла до вікна, побачила закутану по самі очі Дарку, що вела стомлених, схудлих волів.