До Копилова начальником штабу у Григорія був безграмотний і немудрий хорунжий Кружілін. Його убили в одному з боїв на Чиру, і Копилов, прийнявши штаб, повів справу уміло, розважливо, розсудливо. Він так само сумлінно просиджував у штабі над розробкою операцій, як колись над виправлянням учнівських зошитів, але, коли треба було, по першому слову Григорія залишав штаб, сідав на коня і, прийнявши командування полком, вів його в бій.
Григорій спочатку ставився до нового начальника штабу не без упередження, але за два місяці взнав його ближче і одного разу після бою сказав, одверто: "Я про тебе погано думав, Копилов, тепер бачу, що помилявся, так ти, значить, вибачай якнебудь". Копилов усміхнувся, промовчав, але грубуватим цим признанням був очевидно задоволений.
Не маючи честолюбності й стійких політичних поглядів, до війни, Копилов ставився як до неминучого зла і не сподівався її кінця. Ось і тепер він зовсім не роздумував про те, як розгорнуться операції після оволодіння Усть — Медведиць-кою, а згадав домашніх, рідну станицю і думав, ш;о було б непогано забрести додому у відпуск, місяця на півтора...
Григорій довго дивився на Копилова, потім устав.
— Ну, братці — отаманці, давайте розходитись і спати. Нам нічого голову морочити тим, як брати Усть — Медведицю. За нас тепера генерали будуть думати й рішати. Поїдем завтра до Фіцхелаурова, нехай нас, сіромах, уму — розуму навчить ... А про другий полк думаю так : поки наша влада — зараз же командира полку Дударева треба розжалувати, позбавити всіх чинів — орденів ...
— І порції каші,— вставив Єрмаков.
— Ні, без жартів,— продовжував Григорій,— треба нині ж перевести його В' сотенні, а командиром послати Харлампія. Зараз же катай, Єрмаков, туди, приймай полк і ранком жди наших розпоряджень. Наказ про зміну Дударева напише зараз Копилов, вези його з собою. Я так дивлюсь, Дударев не справиться. Ні чорта він нічого не розуміє, і йоли б не підвів він козаків1 ще раз під удар. Піший бій — це діло таке ... Тут нехитро людей на поталу дати, якщо командир безклепкий.
— Правильно. Я—за зміну Дударева,—підтримав Копилов.
— Ти що, Єрмаков, проти ? — спитав Григорій, помітивши деяке незадоволення на обличчі Єрмаиова.
— Та ні, я нічого; Мені вже й бровами ворухнути не можна ?
— Тим краще. Єрмаков не проти. Кінний полк його візьме покищо Рябчиков. Пиши, Михайле Григоровичу, наказ і лягай подрімай. О шостій щоб був на ногах. Поїдем до цього генерала. З собою беру чотирьох ординарців.
Копилов здивовано звів брови :
— Навіщо. їх стільки ?
— Для помпи. Ми ж теж не ликом шиті, дивізією командуєм.— Григорій, посміхаючись, ворухнув плечима, накинув наопашки шинель, пішов до виходу.
Він ліг під повіткою, підстеливши попону, не роззуваючись і не скидаючи шинелі. На базу довго гомоніли ординарці, десь поблизу пирхали й мірно жували коні. Пахло сухими кізяками і непрохололою від денної спеки землею. Крізь дрімоту Григорій чув голоси і сміх ординарців, чув, як один із них, судячи по голосу — молодий хлопець, сідлаючи коня, з зітханням сказав :
— Ех, братики, та й набридло ж ! Ніч — північ,— їдь з пакетом, ні сну тобі, ні спочивку... Таі стій же ти, чортяко ! Ногу! Ногу, кажуть тобі !..
А другий глухуватим застудженим басом тихо проспівав : "Набридла ти нам, служба, надокучила. Добрих коників наших ти замучила ..." — І перейшов на діловиту скоромовку — просьбу : — Всип на цигарочку, Прохоре! Та й жаднюга ж ти ! Забув, як я тобі під Білавіним червоноармійські черевики віддав ? Сволоч ти ! За таке взуття інший би довіку пам'ятав, а в тебе й на цигарку не виканючиш ! *
Брязнули й заторохтіли на кінських зубах вудила. Кінь зітхнув усім нутром і пішов, сухо цокаючи підковами по сухій і твердій, як кремінь, землі. "Всі про це говорять... Набридла ти нам, служба, надокучила",—усміхаючись, в думці повторив Григорій і ту ж мить заснув. І як тільки заснув — приснився йому сон, який снився й раніш: бурим полем, високою стернею ідуть цепи червоноармійців. Скільки око бачить — простягся передній цеп. За ним ще шість або сім цепів. В гнітючій тиші наближаються наступаючі. Ростуть, збільшуються чорні фігурки, і ось уже видно, як, спотикаючись, швидким кроком ідуть, підходять на постріл, біжать з гвинтівками наперевіс люди у вухатих шапках, з безмовно розкритими ротами. Григорій лежить у неглибокому окопчику, судорожно соває затвором гвинтівки, часто стріляє ; від пострілів його, перекидаючись, падають червоноармійці; вганяє нову обійму і, на секунду глянувши по боках, бачить: з сусідніх окопів схоплюються козаки. Вони обертаються і втікають ; обличчя їх перекривлені жахом. Григорій чує, як страшно б'ється його серце, кричить : "Стріляйте ! Сволота 1 Куди"?! Стій, не втікай!.." Він кричить з усієї сили, але голос його на диво слабкий, ледве чутний. Жах охоплює його 1 Він теж схоплюється, уже стоячи стріляє останній раз в немолодого, смуглого червоноармійця, який мовчки біжить прямо на нього, і бачить, що схибив. У червоноармійця збуджено — серйозне, безстрашне обличчя. Він біжить легко, майже не торкаючись ногами землі, брови його зсунуті, шапка на потилиці, поли шинелі підіткнуті. Якусь мить Григорій розглядає підбігаючого ворога, бачить його блискучі очі і бліді щоки, порослі молодою кучерявою борідкою, бачить короткі, широкі халяви чобіт, чорне вічко трохи нахиленого дула гвинтівки і над ним вістря темного штика, що хитається в такт бігу. Незбагненний страх поймає Григорія. Він смикає затвор гвинтівки, але затвор не подається, він застряг. Григорій у розпачі б'є затвором об коліно,—даремно ! А черво-ноармієць уже за п'ять кроків. Григорій обертається й тікає. Поперед нього все буре голе поле всіяне втікаючими козаками. Григорій чує ззаду важке дихання переслідувача, чує гучний тупіт його ніг, але бігти швидше не може. Потрібне неймовірне зусилля, щоб примусити кволі ноги бігти швидше. Нарешті він добігає до якогось напівзруйнованого непривітного кладовища, стрибає через повалену огорожу, біжить між осілими могилками, скособоченими хрестами і капличками. Ще одне зусилля, і він врятується. Але в цей час тупіт ззаду наростає, гучнішає. Гаряче дихання переслідувача обпікає шию Григорія, і ту ж мить він почуває, як його хапають за хлястик шинелі й за полу. Григорій глухо кричить і прокидається. Він лежить на спині. Ноги ного, стиснені тісними чобітьми, затерпли, на лобі холодний піт, все тіло болить" немов побите. "Хай тобі чорт —каже він хрипко, задоволено дослухаючись до свого голосу і ще не вірячи, що все тільки но відчуте ним — сон. Потім повертається на бік, з головою закутується шинеллю, в думці говорить : "Треба було-підпустити його, відвести удар, збити прикладом, а потім уже втікати ..." Якийсь час він роздумує про сон, що приснився йому вдруге, відчуваючи радісне хвилювання від того, що все це — тільки поганий сон і в дійсності покищо йому нічого не загрожує : "Дивно, чому воно уві сні в десять раа страшніше, ніж наяву ? Зроду в житті не зазнавав такого, страху, скільки не доводилось бувати в перепалках !"— думає він, засинаючи, і з насолодою витягає затерплі ноги.