Гиля-гиля, сірі гуси та й додомоньку,
Чи не час вам. сірі гуси, та й наплаватися?
А вже мої сірі гуси та й наплавалися,
А вже мої карі очі та й наплакалися...—
виводив, скаржився на осоружну долю високий жіночий голос, і Оксана не витримала : сльози так і бризнули їй з очей ! Вона хотіла забутись у роботі, заглушити журбу, що ворухнулась під серцем, але сльози заливали очі, дрібно капали на зелене картоплиння, на знесилені руки, і вона вже нічого не бачила й не могла працювати. Кинувши сапу, лягла на землю, сховала обличчя в долонях, дала волю сльозам...
Ще вчора вона проклинала своє життя, і все навколо здавалось їй сірим і безрадісним, наче в непогожий день, а сьогодні весь світ здавався їй радісним і світлим, наче після благодатної літньої зливи. "Знайдемо й ми свою долю!"— думала вона, неуважно дивлячись на різьблене дубове листя, яке спалахнуло під косим промінням сонця, що сходило.
Коло кущів і на пригріві росли запашні барвисті квітки. Оксана нарвала їх цілий оберемок, обережно сіла недалеко від Григорія і, згадавши молодість, стала плести вінок. Він вийшов пишний і гарний. Оксана довго милувалась ним, потім вплела в нього кілька рожевих квіточок шипшини, поклала в головах у Григорія.
. Годині о дев'ятій Григорій прокинувся від кінського іржання, злякано сів, шастаючи круг себе руками, шукаючи зброю.
— Нікого нема,— тихо сказала Оксана.— Чого ти злякався ?
Григорій протер очі, сонно усміхнувся.
— Привчився по — заячому жити. Спиш і ві сні одним оком поглядаєш, від кожного стукоту здригаєшся... Від цього, дівко, швидко не одвикнеш. Довго я спав ?
— Ні, може ще заснеш ?
— Мені треба добу підряд спати, щоб відіспатися як слід. Давай краще снідати. Хліб і ніж у мене в сідельних сумках, дістань сама, а я піду коней напою.
Він устав, зняв шинель, повів плечима. Жарко пригрівало сонце. Вітер ворушив листя на деревах, і за шелестінням його вже не чути було співучого гомону струмка.
Григорій спустився до води, з каміння й гілок зробив в одному місці загату, шаблею накопав землі, засипав нею проміжки між камінням. Коли вода набралась коло його греблі, він привів коней і дав їм напитись, потім зняв з них вуздечки, знов пустив пастись.
За сніданком Оксана спитала :
— Куди ж ми поїдемо звідси ?
— На Морозівську. Доїдемо до Платова, а звідти підемо пішки.
— А коні ?
— Покинемо їх.
— Шкода, Гриша ! Коні так добренні, на сивого прямо не надивишся, і треба кидати ? Де ти його добув ?
— Добув...— Григорій невесело усміхнувся.— Грабежем взяв у одного тавричанина.
Трохи помовчавши, він сказав :
— Шкодуй, не шкодуй, а кидати доведеться... Нам кіньми не торгувати.
— А чого ти при зброї їдеш ? Нащо вона нам здалася ? Не дай боже, побачить хто — лиха не позбудемось.
— Хто нас уночі побачить ? Я її так, з остраху залишив. Без неї мені вже страшнувато ... Покинем коней — і зброю покину. Тоді вона вже буде непотрібна.
Після сніданку вони лягли на розстеленій шинелі. Григорій марно боровся з сном, Оксана, спершись на лікоть, розказувала, як жила без нього, як дуже намучилась за цей час. Крізь нездоланну дрімоту Григорій чув її рівний голос і не мав сили підняти обважнілі повіки. Іноді' він зовсім переставав чути Оксану. Голос її віддалявся, звучав глухіше й затихав зовсім. Григорій здригався і прокидався, а через кілька хвилин знов заплющував * очі. Втома була дужча за його бажання й волю.
— ...скучали, питали — де тато? Я з ними по — всякому, більше ласкою. Позвикали, прив'язались до мене і стали рідше навідувати ДокІйку. Полюшка — тихенька, смирна. Ляльок нашию їй з клаптів, вона й сидить з ними під столом, бавиться. А Мишко якось прибігає з вулиці, весь тремтить. "Ти чого ?"— питаю. Заплакав, та так гірко. "Хлопці зо мною не граються, кажуть — твій батько бандит. Мамко, правда, що він бандит ? Які бувають бандити ?" Кажу йому : "Ніякий він не бандит — твій батько. Він так... нещасний чоловік". От і причепився він розпитувати : чому нещасний, і що таке нещасний ? Ніяк йому не втовкмачу... Вони самі, Гриша, стали називати мене матір'ю, не подумай, що я їх учила. А Михайло нічого з ними обходився, ласкаво. ЗІ мною не здоровкався, одвернеться І пройде мимо, а їм разів зо два цукру привозив з станиці. Прохір усе за тобою журився. Пропав, каже, чоловік. Минулого тижня зайшов побалакати про тебе і аж слізьми заплакав... Обшук робили в мене, все зброї шукали, і під стріхою, і в погребі, і скрізь...
Григорій заснув, так і не дослухавши розповіді. Над головою його перешіптувалось під вітром листя молодого береста. По обличчю перебігали жовті блищики світла. Оксана довго цілувала його заплющені очі, а потім і сама заснула, притулившись до руки Григорія щокою, усміхаючись уві сні.
Пізно вночі, коли зайшов місяць, еони залишили Сухий яр. Через дві години їзди спустились з пагорба до Чира. На луці кричали деркачі, в порослих очеретом заводях річки надсаджувались жаби, і десь далеко й глухо стогнав бугай.
Суцільні садки тяглися над річкою, непривітно чорніючи в тумані.
Неподалік від містка Григорій спинився. Опівнічне безгоміння залягло в1 хуторі. Григорій торкнув коня закаблуками, звернув убік. їхати через міст він не захотів. Не вірив він цій тиші й боявся її. Край хутора вони переїхали річку вбрід і тільки но звернули у вузьку вуличку, як з канави підвівся чоловік, за ним — ще троє.
— Стій ! Хто їде ?
Григорій здригнувся від оклику, наче від удару, натягнув повіддя. Миттю опанувавши себе, він голосно озвався: "Свої! — і, круто завертаючи коня, встиг шепнути Оксані: — Назад! За мною !"
Четверо з застави продзагону, що недавно став' тут на ніч, мовчки і не кваплячись ішли до них. Один спинився прикурити, запалив сірника: Григорій оперіщив нагаєм оксаниного коня. Той рвонувся з місця вчвал. Пригнувшись до кінської шиї, Григорій скакав слідом. Томливі секунди тривала тиша, а потім громом ударив нерівний розкотистий залп, спалахи вогню пронизали темряву. Григорій почув різкий свист куль і протяжний крик :
— До збро — о — ї — і — і !..
Сажнів за сто від річки Григорій наздогнав розмашно втікаючого сивого коня,— порівнявшись, крикнув :