Чумаков, підшукуючи потрібні слова, повільно й тиха
сказав :
— Василю ! Прощай і прости мені й усім нам, ради Христа ! На тому світі зійдемось і нас там розсудять... Жінці
#твоїй перекажемо, про що просив.— Він почекав відповіді, *але Стерлядніков мовчав і бліднув, чекаючи смерті. Тільки обпалені сонцем вії його здригались, наче од вітру, та помалу ворушились пальці лівої руки, що намагались навіщось застібнути на грудях обламаний гудзик гімнастерки.
Багато смертей бачив Григорій на своєму віку, а на цю — не дивився. Він поквапливо пішов уперед, з силою натягаючи повіддя, ведучи за собою коня. Пострілу він ждав з таким почуттям, наче йому самому мали увігнати кулю між лопатки... Пострілу ждав, і серце відлічувало кожну секунду, але коли ззаду різко, уривчасто гримнуло,— в нього підламались ноги і він ледве втримав коня, що звівся дибки...
Години зо дві вони їхали мовчки. Але на стоянці Чумаков перший порушив мовчанку. Закривши очі долонею, він. глухо сказав :
— І на чорта я його стріляв ? Було б покинути його-в степу, не брати зайвого гріха на душу. Так і стоїть перед очима...
— Ніяк не звикнеш ? —спитав Фомін —Скільки народу ти перебив — і не міг звикнути ? У тебе ж не серце, іржава залізяка замість нього...
Чумаков зблід, люто втупив погляд на Фоміна.
— Ти не чіпай мене зараз, Якове Юхимовичу! — тиха сказав він.— Ти не ятри мою душу, .а то я й тебе можу стукнути ... Дуже навіть просто !
— Нащо ти мені здався, чіпати тебе ? У мене і так клопоту чимало, замирливо сказав Фомін і ліг на спину, мружачись від сонця, з насолодою потягуючись.
Всупереч сподіванкам Григорія, за півтора тижні до них приєдналось чоловіка з сорок козаків. Це були залишки розтріпаних у боях різних дрібних банд. Втративши своїх отаманів, вони блукали по округу й охоче йшли до Фоміна. їм було однаковісінько — кому б не служити і кого б не вбивати, аби була можливість жити привільним, кочовим життям та грабувати всіх, хто потрапляв під руку. Це були пропащі люди, і Фомін, дивлячись на них, презирливо говорив Григорію : "Ну, Мелехов, наплав2 пішов до нас, а не люди ... Шибеники всі, як один". В глибині душі Фомін і досі вважав себе "борцем за трудовий народ", і хоч не так часто, як раніш, але говорив : "Ми — визволителі козацтва ..." Найбез-глуздіші сподіванки уперто не залишали його... Він знову став крізь пальці дивитись на грабежі, що їх вчиняли його соратники, вважаючи, що це — неминуче лихо, з яким доводиться миритись, що згодом він позбудеться грабіжників і що рано чи пізно все таки буде він справжнім полководцем повстанських частин, а не отаманом крихітної банди ...
Але Чумаков одверто називав усіх фомінівців "розбійничками" і до хрипоти сперечався, запевняючи Фоміна в тому, що й він, Фомін, не хто інший, як розбійник' з широкого шляху. Між ними, коли не було сторонніх, часто виникали гарячі суперечки.
— Я — ідейний борець проти радянської влади ! — багровіючи від гніву, кричав Фомін.— А ти мене прозиваєш чорт зна по — якому! Розумієш ти, дурний, що я б'юся за ідею ?!
— Ти мені голови не мороч ! — заперечував Чумаков.— Ти мені не натягай на кисіль шкурку. Я тобі не маленький! Теж мені ідейний ! Звичайнісінький розбійник ти, та й більш нічого. І чого ти цього слова боїшся ? Ніяк не второпаю !
— Нащо ти мене так ганьбиш ? Нащо, в рот тобі погибель ?! Я проти радянської влади повстав і б'юся з нею зброєю, який же я розбійник ?..
— А ось тому ти і є розбійник, що йдеш проти влади. Розбійники, вони завсігди проти влади, споконвіку так. Яка б вона, радянська влада, не була, а вона — влада, з сімнадцятого року держиться, і хто проти неї виступає, це і є розбійний чоловік.
,— Порожня твоя голова ! А генерал Краснов або Дені-кін — теж розбійники були ?
— А хто ж ? Тільки при еполетах... Алеж еполети — діло маленьке. І ми з тобою можемо їх начепити ...
Фомін стукав кулаком, плювався і, не знаходячи перекон-
ливих доводів, припиняв марну суперечку. Переконати Чумакова в чомунебудь було неможливо...
Більшість тих, що вступали в банду, були прекрасно озброєні й одягнені. Майже в усіх були добрі коні, що втяг-лися в безконечні переходи й без напруження робили про-біги по сотні верст за день. У деяких було по двоє коней : один ішов під сідлом, а другий, що називався заводним,— порожнем, побіч вершника. Коли треба було, пересідаючи з коня на коня, даючи можливість їм відпочивати по черзі, двокінний вершник міг пробігти коло двохсот верст за добу.
Фомін якось сказав Григорію :
— Якби в нас було спочатку по двоє коней,— ні чорта б нас не загнали ! Міліції або червоноармійським частинам не можна в населення брати коней, вони соромляться це робити, а нам усе дозволено! Треба пристаратись кожному зайвого коня, і нас ніколи тоді не заженуть! Старі люди розказували, що в стародавні часи, бувало, татари так ходили в наскоки, кожний — двокінним, а то й трьохкінним іде. Хто ж таких наздожене ? Треба й нам так проробити. Мені ця татарська мудрість дуже подобається!
На коней вони скоро розжилися, і це на перший час зробило їх справді невловимими. Кінна група міліції, наново сформована у Вешенській, даремно намагалась наздогнати їх. Запасні коні давали можливість нечисленній банді Фоміна легко кидати противника і втікати від нього на кілька переходів уперед, уникаючи рискованої сутички.
Але в середині травня група, що переважала банду чисельністю майже в чотири рази, вхитрилась притиснути Фоміна до Дону недалеко від хутора Бобровського станиці Усть — Хоперської. Але після короткого бою банда все таки прорвалась і втекла берегом Дону, втративши вісім чоловіка убитими й раненими. Незабаром після цього Фомін запропонував Григорію зайняти посаду начальника штабу.
— Треба нам грамотного чоловіка, щоб ходити по плану, по карті, а то колись притиснуть нас і знов дадуть прочухана. Берись, Григорію Пантелевичу, за це діло.
— Щоб міліціонерів ловити та рубати їм голови, штаб не потрібний,— похмуро відповів Григорій.
— Кожний загін мусить мати свій штаб, не балакай казна чого.
— Бери Чумакова на цю посаду, коли без штабу жити не можна.
— А ти чому не хочеш ?