— Ти нічого про мене не чув ? — спитав Фомін.
— Ні. . .
— Ну, сідай заі стіл, поговоримо. Борщу і м'яса нашому гостеві!
Григорій не вірив жодному слову Фоміна. Блідий і стриманий, він роздягнувся, сів. до столу. Йому хотілось курити, але він згадав, що в нього вже другу добу нема тютюну.
— Закурити нема ? — звернувся він до Фоміна.
Той послужливо простягнув шкіряний портсигар. Від уваги його не сховалось, що пальці Григорія, коли— він браві цигарку, дрібно здригалися, і Фоміїн знов усміхнувся ві руду-в'агі хвилясті вуса.
— Проти радянської влади ми повстали. Ми — за народ і проти продрозверстки й комісарів. Вони нам довго голови дурили, а тепер ми їм будемо дурити. Зрозуміло тобі, Мелехов ?
Григорій промовчав. Він закурив, кілька разіві підряд поквапливо затягнувся. У нього .трохи запаморочилась голова і до горла підступила нудота. Він погано харчувався останній місяць і тільки зараз відчув, як ослаб за цей ча"с. Погасивши цигарку, він жадібно взявся їсти. Фомін коротко розказав, про повстання, про перші дні блукання по округу, пишномовно іменуючи свої блукання "рейдом". Григорій мовчки слухав і, майже не пережовуючи, ковтав хліб і жирну, недоварену баранину.
— Ну, й охляв же ти в гостях,— добродушно посміхаючись, сказав Фомін.
Ікаючи від пересичення, Григорій буркнув :
— Не в тещі жив.
— Воно й видно. їж дужче, наїдайся, скільки влізе. Ми — хазяї не скупі.
— Спасибі. Покурити б оце...— Григорій узяв запропоновану йому цигарку, підійшов до чавуна, що стояв на лавці, і, відсунувши дерев'яний кружок, набрав води. Вона була холодна і трохи солонувата. Сп'янілий від їди Григорій жадібно випив два великих кухлі води, після цього з насолодою закурив.
— Козаки нас не дуже привітно приймають,— продовжував розказувати Фомін, підсідаючи до Григорія.— Настрахали їх минулого року під час повстання... Але добровольці є. Чоловіка сорок вступило. Та нам не це потрібне. Нам треба весь округ підняти, та щоб і сусідні округи, Хоперський і Усть — Медведицький, підсобили. Отоді ми побалакаємо по щирості з радянською владою !
За столом лунала гучна розмова. Григорій слухав Фоміна, крадькома поглядав на його сподвижників. Жодного знайомого обличчя! Він і досі не віриві Фоміну, думав, що той лу-каївить, і з обережності' мовчав.'Алеї й мовчати весь час — теж не можна було.
_ Якщо ти оце, товаришу Фомін, сурйозно говориш, то
чого ж ви хочете ? Нову війну зачинати ? — спитав він, намагаючись оді-гнати сонливість, що налягала на нього.
— Я вже тобі про це сказав.
— Владу змінювати?
— Так.
— А яку ж настановляти ?
— Свою, козачу!
— Отаманів?
— Ну, про отамані® трошки почекаємо говорити. Яку владу народ вибере, таку й настановимо. Але це діло не скоро буде, та мені й байдуже до політики. Я чоловік військовий, моє діло — знищити комісарів і комуністів, а про владу, це тобі Капарін, мій начальник штабу, розкаже. Він у мене голова— на такі штуки. З головою людина, грамотна.— Фомін нахилився до Григорія, шепнув : — Колишній штабе —капітан царської армії. Розумний хлопець ! Він зараз спить у кімнаті, чогось прихворів, мабуть, з незвички: переходи
робимо великі.
У сінях почувся гомін, тупотіння ніг, стогін, стримана! шамотня і приглушений крик: "Дай йому в— душу!" За столом зразу вщухла— розмова. Фомін насторожено глянув на) двері. Хтось рвучко відчинив їх. Низом покотились у кімнату білі клуби пари. Високий чоловік без шапки, в стебнованій захисній ватянці й сивих валянках, від звучного удару в спину, хилячись наперед, швидко ступив кілька разів, спотикаючись, і сильно вдарився плечем об виступ печі. З сіней хтось весело крикнув перед тим як зачиняти двері:
— Візьміть ще одного!
Фомін устав, поправив на гімнастерці пояс.
— Ти хто такий? — владно спитав він.
Чоловік у ватянці, задихаючись, провів рукою по волоссі, спробував ворухнути лопатками і скривився від болю. Його вдарили по хребту чимось важким, як видно — прикладом.
— Чого ж мовчиш ? Мову одібрало ? Хто такий, питаю ?
— Червоноармієць.
— Якої частини ?
Дванадцятого продовольчого полку.
А — а, це — знахідка ! — усміхаючись, промовив! один з тих, що сиділи за столом.
Фомін продовжував допит:
— Що ти тут робив ? 1
Загороджувальний загін... нас послали...
Зрозуміло. Скільки вас було тут у хуторі? . 0 і
— Чотирнадцять чоловік.
— Де інші ?
Червоноармієць помовчав і з напругою розняв губи. В горлі його щось заклекотіло, з лівого куточка рота потекла на підборіддя тоненька струмина крові. Він витер губи рукою, подивився на долоню й витер її об штани.
— Ця сволота ... ваша...— ковтаючи кров, заговорив він булькаючим голосом,— легені мені одбив...
— Не лякайся ! Вилікуєм ! — насмішкувато сказав присадкуватий козак, встаючи зза столу, підморгуючи присутнім.
— Де інші ? — вдруге спитав Фомін.
— Поїхали в Єланську з обозом.
— Ти звідки ? З яких країн уродженець ?
Червоноармієць глянув на Фоміна гарячково блискучими
голубими очима, виплюнув під ноги згусток крові і відповів уже чистим звучним баском :
— Псковської губернії.
— Псковський, московський... чули про таких...— насмішкувато сказав Фомін.— Далеко ти, чоловіче, забрів за чужим хлібом... Ну, досить говорити ! Що ж нам з тобою робити, га ?
— Треба мене відпустити.
— Простий ти чоловік... А може, справді відпустимо його, хлопці ? Ви — як ? — Фомін обернувся до тих, що сиділи за столом, посміхаючись у вуса.
Григорій, що уважно стежив за всім, побачив стримані розуміючі усмішки на бурих, обвітрених обличчях.
— Нехай у нас послужить місяців зо два, а тоді пустимо, його додому, до жінки,— сказав один з фомінівців.
— Може, і справді послужиш у нас ? — спитав Фомін, марно намагаючись приховати усмішку.— Коня тобі дамо* сідло, замість валянків—нові чоботи з дутими халявами... Погано вас одягають ваші командири. Хіба це взуття ? Надворі відлига, а. ти у валянках. Поступай до нас, га ?
— Він — мужик, він верхи зроду не їздив,— по — блазенському, удавано тонким голосом прошепелявив один з козаків.
Червоноармієць мовчав. Він притулився спиною до печі, оглядаючи всіх посвітлілими ясними очима. Час від часу він кривився від болю і трохи відкривав рота, коли йому було важко дихати.