— Ну, здрастуйте, станичники! Що ж, за старим козачим звичаєм — поцілуємося.— Хрест — навхрест поцілував вахмістра, витер хусткою губи й вуса і, почуваючи на собі вичікувальні погляди своїх супутників, із значущою усмішкою, повільно спитав :
— Ну, як, опам'ятались ? Виходить, свої таки кращі за більшовиків ?
— Так точно, ваше благородіє ! Спокутували гріх... Три місяці бились, не сподівались діждатися вас.
— Добре, що хоч пізно, та оброзумились. Діло давнє, а хто старе поминає, той щастя не має. Якої станиці ?
— Казанської, ваше благородіє !
— Ваша частина за Доном ?
— Так точно !
— Червоні куди подались від Дону ?
— Вгору по Дону, мабуть — на Донецьку слобідку.
— Кіннота ваша ще не переправлялась ?
— Ні.
— Чому?
— Не могу знать, ваше благородіє. Нас перших послали на цей бік.
— Артилерія була в них тут?
— Дві батареї було.
— Коли вони знялись?
— Учора на ніч.
— Треба було переслідувати ! Ех, ви, роззяви ! — докірливо промовив' осаул і, підійшовши до коня, дістав з польової сумки блокнот і карту.
Вахмістр стояв виструнчившись, руки по швах. За два кроки позад нього товпились козаки, з змішаним почуттям радості й неусвідомленої тривоги розглядаючи офіцерів, сідла, породистих, але виморених переходом коней.
Офіцери, одягнені в акуратно підігнані англійські френчі з погонами і в широкі бриджі, розминали ноги, походжаючи біля коней, скоса поглядали на козаків. Уже ні на одному з них не було, як восени 1918 року, саморобних погонів, намальованих чорнильним олівцем. Взуття, сідла, патронні сумки, біноклі, приторочені до сідел карабіни — все нове і не російського походження. Тільки найстаріший на вигляд офіцер був у черкесці тонкого синього сукна, в кубанці золотистого бухарського каракулю і в гірських, без каблуків, чоботях. Він перший, м'яко ступаючи, наблизився до козаків, дістав з планшетки барвисту
пачку цигарок з портретом бельгійського короля Альберта, запропонував :
— Куріть, братці! " .
Козаки жадібна потяглись до цигарок. Підійшли и інші.
офіцери.
_ Ну, як жилось під більшовиками? — спитав головатий
і плечистий— хорунжий.
— Не дуже солодко...— стримано відповів одягнений у старий сіряк козак, жадібно затягаючись цигаркою, очей не відводячи од високих зашнурованих по коліна гетр, що тісна облягали товсті литки хорунжого.
На ногах козака ледве тримались стоптані подерті чирики. Білі, безліч разів штопані шерстяні панчохи, з заправленими в них шароварами, були порвані; ось тому козак і не відводив зачарованого погляду від англійських черевиків, що приваблювали його товщиною незносимих підошов, яскраво виблискуючими мідними пістонами. Він не втерпів і простодушно-висловив своє захоплення :
— Та й хороше ж у вас взуття!
Але хорунжого не вабила мирна розмова. З єхидністю й викликом він сказав.:
— Захотілось вам закордонну екіпіровку проміняти на московські личаки, то тепер нічого на чуже заздрити !
— Промашка вийшла: Обвинуватились ...—збентежено відповів козак, оглядаючись на своїх, шукаючи підтримки.
Хорунжий продовжував, знущаючись, дорікати :
— Виявилось, що розум у вас волячий. Віл, він же завжди так : спочатку ступне, а потім стоїть і думає. Промашка вийшла ! А восени, коли фронт відкрили, про що думали ? Комісарами хотіли бути ! Ех, ви, оборонці вітчизни !..
Молоденький сотник тихо шепнув на вухо гарячому хорунжому : "Облиш, годі!" — І той затоптав цигарку, сплюнув* перевалюючись пішов до коней.
Осаул передав йому записку, щось сказав півголосом.
З несподіваною легкістю важкуватий хорунжий скочив на коня, круто повернув його і поскакав1 на захід.
Козаки ніяково мовчали. Підійшов осаул і, граючи низькими нотами звучного баритона, весело спитав :
— Скільки верст звідси до хутора Вдрваринського ?
— Тридцять п'ять,— відповіло кілька козаків разом.
— Добре. Так от що, станичники, ідіть і перекажіть вашим начальникам, щоб кінні— частини, не гаючись і хвилини, переправлялись на цей бік. З вами піде до переправи наш офіцер, він поведе кінноту. А піхота похідним порядком нехай іде в Казанську. Зрозуміло ? Ну, як то кажуть, наліво кругом і з богом шагом арш!
Козаки юрбою пішли з гори. Саженів сто ішли й мовчали,
наче змовились, а потім щуплий козачина в сіряку, той самий, якого вилаяв гарячий, хорунжий, похитав головою і гірко зітхнув :
— От і з'єднались, браточки...
Другий жваво додав :
— Один чорт, що собака, що хорт ! — І смачно вилаявся.
VI
Зараз же, як тільки у Вешенській стало відомо про спішний відступ червоних частин, Григорій Мелехов з двома кінними полками вплав переправився через Дон, вислав сильні роз'їзди і рушив на південь.
За обдонським бугром ішов бій. Глухо, як під землею, гримотів, зливаючись, гуркіт гарматних пострілів. ?
— А снарядів кадети, видНо, не шкодують! Швидким вогнем гатять ! — захоплено сказав один з командирів, під'їжджаючи до Григорія.
Григорій промовчав. Він їхав поперед колони, уважно озираючись на всі боки. Від Дону до хутора Базковського на протязі трьох верст стояли тисячі залишених повстанцями бричок і гарб. Скрізь по лісу лежало розкидане майно : розбиті скрині, стільці, одежа, збруя, посуд, швацькі машини, мішки з зерном, усе; що з великої господарської жадібності було схоплене і привезене при відступі до Дону. Місцями дорога по коліна всипана була золотистою пшеницею. І тут же валялись роздуті, спотворені гниттям, смердючі трупи волів і коней.
— Оце так нахазяювали! — гукнув вражений Григорій і, скинувши кашкет, стараючись не дихати, обережно об'їхав купу злежалого зерна з розпростертим на ній мертвим стариком у козачому кашкеті й закривавленому сіряку.
— Достеріг дідок своє добро ! Чорти його замордували тут лишатися,—пошкодував хтось із козаків.
— Мабуть, пшеницю шкода було кидати...
— Ану, рушай риссю ! Смердить від нього — не дай бог. Ей ! Рушай !..— обурено закричали з задніх рядів.
І сотня перейшла на рись. Розмови змовкли. Тільки цокіт безлічі кінських копит та брязкіт підігнаного козачого спорядження узгоджено залунали по лісу.
... Бій ішов неподалік від маєтку Лістніцьких. Суходолом, збоку від Ягідного, густо бігли червоноармійці. Над головами їх рвалася шрапнель, у спини їм били кулемети, а по бугру, відрізуючи шлях до відступу, текла лава калмицького полку-