X
Пізньої осені 1920 року, коли в зв'язку з поганим надходженням хліба по продрозверстці були створені продовольчі загони, серед козачого населення Дону почалося глухе заворушення. У верхових станицях Донської області —в Шумилинській, Казанській, Мігулінській, Мішковській, Ве-шенській, Єланській, Слащевській та інших — з'явились невеликі озброєні банди. Це було відповіддю _ заможної частини козацтва н.а створення продовольчих загонів, на підсилені заходи радянської влади по проведенню продрозверстки.
В більшості своїй банди — кожна чисельністю від п'яти до двадцяти багнетів — складалися з місцевих жителів — козаків, у минулому активних білогвардійців. Серед них були: ті, що служили в 1918—19 роках у каральних загонах урядники, вахмістри і підхорунжі колишньої Донської армії, що ухилились від вересневої мобілізації молодшого командного складу, повстанці, що вславились ратними подвигами і роз-стрілами полонених червоноармійців під час торішнього повстання в Верхнє — Донському окрузі, словом, люди, яким з радянською владою було не по дорозі.
Вони нападали ® хуторах на продовольчі загони, завертали назад обози з хлібом, що їхали на зсиппункти, вбивали комуністів і відданих радянській владі безпартійних козаків* боролись як могли І вміли.
Завдання ліквідації банд було покладено на караульний батальйон Верхнє — Донського округу, розквартирований у Вешенській і в хуторі Вазках. Але всі намагання знищити банди, розсіяні по широчезній території округу, були безуспішні,— поперше, тому, що місцеве населення ставилось до-бандитів співчутливо, постачало їм харчові продукти і відомості про пересування червоноармійських частин, а також переховувало від переслідування, і, подруге, тому, що командир батальйону Кдпарін, колишній штабе — капітан царської армії і есер, не хотів знищення контрреволюційних сил, що недавно народились на верхньому Дону, і всіляко перешкоджав цьому. Лише час від часу, і то під натиском голови Окружного комітету партії, він робив короткі вилазки — і знові повертався у Вешенську, посилаючись на те, що він не може розпорошувати сил і йти на нерозумний риск, залишаючи без належної охорони Вешенську з її окружними установами і складами. Батальйон, що мав у своєму складі майже чотириста багнетів при чотирнадцяти кулеметах, ніс гарнізонну службу: червоноармійці вартували арештованих, возили воду, рубали дрова в лісі,4а також збирали, порядком трудової повинності, чорнильні яблучка з дубового листя для виготовлення чорнила. Дровами й чорнилом батальйон успішно постачав усі численні окружні установи й канцелярії, а тим часом кількість дрібних банд в окрузі загрозливо зростала. І аж у грудні, коли почалось велике повстання на території суміжного з Верхнє — Донським округом Богучарського повіту Воронізької губернії, мимоволі припинились і заготівля лісоматеріалів і збирання чорнильних яблучок. Наказом командуючого військами Донської області батальйон у складі трьох рот і кулеметного взводу, разом з' караульним ескадроном, 1-м батальйоном 12-го продовольчого полку і двома невеликими загороджувальними загонами, був посланий на придушення цього повстання.
В бою на підступах до села Сухий Донець вешенський ескадрон під командуванням Якова Фоміна атакував цепи повстанців з флангу, збив їх, примусив утікати, і, переслідуючи, вирубав близько ста сімдесяти чоловік, втративши лише трьох бійців. В ескадроні, за небагатьма винятками, всі були козаки — уродженці верхових станиць Дону. Вони й тут не зрадили вікових козачих традицій : після бою, не зважаючи
протести двох комуністів1 ескадрону, мало не половина оійців змінила старенькі шинелі і ватянки на добрячі дублені кожушки, зняті з порубаних повстанців'.
Через кілька днів після придушення повстання ескадрон був відкликаний у станицю Казанську. Відпочиваючи від тя-гару воєнного життя, Фомін розважався в. Казанській як міг. Завзятий бабій, веселий і товариський гуляка — він десь зникав на цілу ніч і приходив на квартиру ай перед світанком. Бійці, з якими Фомін. поводився за панібрата, забачивши ввечері на вулиці свого командира в блискучо начищених чоботях, виразно переморгувались, говорили:
— Ну, пішов наш жеребець по жалмерках ! Тепер; його тільки досвіток викине.
Потай від комісара й політрука ескадрону Фомін заходив 1 на квартири до знайомих козаків — ескадронців, коли його повідомляли, що є самогон і має бути випивка. Траплялось це частенько. Але незабаром молодецький командир занудьгував, похмурнішав і майже зовсім забув про недавні розваги. Вечорами він уже не начищав з колишньою старанністю своїх високих елегантних чобіт, перестав щодня бритись, проте на квартири до хуторян, що служили в його ескадроні, зрідка заходив, щоб посидіти й випити, але в розмовах був стриманий.
Зміна у вдачі Фоміна збіглася з повідомленням, одержаним командиром загону з Вешенської : політбюро Дончека коротко інформувало про те, що в Михайлівці, сусіднього Усть — Медведицького округу, повстав караульний батальйон на чолі з командиром батальйону Вакуліним.
Вакулін колись разом служив з Фоміним і був його другом. Разом з ним вони були колись у корпусі Миронова, разом ішли з Саранська на Дон і разом, на одну купу, стосом —склали зброю, коли бунтівний мироновський корпус оточила кіннота Будьонного. Дружні стосунки між Фоміним і Вакуліним існували до останнього часу. Зовсім недавно, на початку вересня, Вакулін приїжджав у Вешенську, і ще тоді він ціпив зуби і скаржився старому другові на "засилля комісарів, які руйнують хліборобів продрозверсткою і ведуть країну до загибелі". В душі Фомін погоджувався з висловлюваннями Ва-куліна, але тримався обережно, з хитрістю, що часто заміняла йому відсутність природного розуму. Він взагалі був обережною людиною, ніколи не поспішав і не говорив зразу ні так, ні ні. Але незабаром, після того, як він дізнався про повстання вакулінського батальйону, постійна обережність його зрадила. Якось увечері, перед виступом ескадрону у Вешенську, на квартирі взводного Алферова зібрались ескадронці. Величезна кінська цеберка була повна самогону. За столом жваво розмовляли. Фомін, що був присутній на цьому гульбищі, мовчки прислухався до розмов і так само мовчки набирав з цеберки самогон. Але коли один з бійців став згадувати, як ходили в атаку під Сухим Дінцем, Фомін, задумливо покручуючи вуса, перебив оповідача :