Він був злий на себе за те, що там, у Вешенській, злякався і не міг перемогти страху. Йому було подвійно досадно, що побоювання його були даремні. Тепер усе пережите здавалось йому смішним і ганебним. Він думав про це цілу дорогу і, можливо, тому тепер розказував про все це, висміюючи себе і трохи перебільшуючи свої переживання.
Оксана уважно вислухала його оповідання, потім лагідно звільнила руки й одійшла до печі. Поправляючи вогонь, вона спитала:
— А як же далі ?
— Через тиждень знов треба йти, відмічатися.
— Думаєш, тебе таки заберуть ?
— Як видно — заберуть. Рано чи пізно візьмуть.
— Що ж будемо робити? Як жити будемо, Гриша?
— Не знаю. Давай про це потім побалакаємо. Вода в тебе є умитися ?
Вони сіли вечеряти, і знов до Оксани вернулось повною мірою щастя, якого зазнала вона вранці. Григорій був тут, поруч з нею ; на нього можна було дивитись безвідривно, не думаючи про те, що сторонні підстерігають її погляди, можна було говорити очима все, нічого не приховуючи і не ніяковіючи. Господи, як вона скучила за ним, як знудьгувало, скучило за цими великими неласкавими руками її тіло! Вона майже не торкалась до їди; трохи подавшись наперед, дивилась, як жадібно жує Григорій, пестила затуманеним поглядом лице його, смуглу, тісно обтягнуту стоячим коміром гімнастерки шию, широкі плечі, руки, що важко лежали на столі... Вона жадібно вдихала змішаний запах терпкого чоловічого поту й тютюну, що йшов від нього, такий знайомий і рідний запах, притаманний лише йому одному. Тільки по запаху вона з зав'язаними очима моглаї б відрізнити свого Григорія серед тисячі чоловіків... На щоках її палав густий рум'янець, часто й гучно стукотіло серце. Того вечора вона не могла бути уважною господинею, бо крім Григорія нічого н.е бачила навколо. А він і не вимагав уважності: сам урізав хліба, пошукав очима і знайшов сільницю на припічку, насипав собі другу тарілку лапші.
— Голодний я, як собака,— наче виправдуючись, з усмішкою сказав він.— 3 ранку нічого не їв.
І аж тоді Оксана згадала про свої обов'язки, квапливо схопилась.
— Ой, голівонько бідна! Про вареники і про млинці я й забула ! їж курятину, прошу тебе! їж дужче, мій рідненький!.. Зараз усе подам.
Але як же довго і старанно він їв! Наче його не годували цілий тиждень. Припрошувати його було діло зовсім зайве. Оксана терпляче ждала, потім все таки не витримала: сіла поруч з ним, лівою рукою притягла до себе його голову, правою взяла чистого вишиваного рушника, сама витерла своєму любому замаслені губи й підборіддя і, зажмуривши очі так, що в темряві бризнули оранжеві іскорки, не дихаючи, міцно припала губами до його губ.
Власне, людині треба дуже небагато, щоб вона була щаслива. Оксана, в усякому разі, була щаслива того вечора.
1
Політбюро — тут: назва окружних або повітових органів ЧК в 1920 — 21 рр.
IX
Григорію' тяжко було зустрічатися з Кошовим. Відносини їх визначились з першого дня, .і розмовляти їм більше не було про що, та й не було для чого. Очевидно, й Михайло не мав нічого приємного від того, що бачив Григорія. Він, найняв двох теслярів, і вони спішно ремонтували його хатину: замінювали напівзогнилі крокви на даху, наново перебирали й ставили одну з похилених стін, майстрували нові одвірки, лутки і двері.
Повернувшись 3 Вешенської, Григорій ПІШОВ' у хутірський ревком, показав Кошовому свої відмічені військоматом військові документи і пішов, не попрощавшись. Він перебрався до Оксани, забрав з собою дітей і дещо з свого майна. До-кійка, виряджаючи його на нове мешкання, заплакала.
— Братику, не майте на мене серця, я перед вами не винна,— сказала вона, благаюче дивлячись на брата.
— За, що ж, Дуню ? Ні — ні, що ти,— заспокоїв її Григорій.— Заходь нас провідувати ... Я в тебе один з рідні лишився, я тебе завжди жалів і зараз жалію... Ну, а чоловік твій — це інша річ. З тобою ми дружби не порушим.
— Ми скоро перейдемо з дому, не сердься.
—‘Та ні ж бо! — з досадою сказа® Григорій.— Живіть у домі хоч до весни. Ви мені не заважаєте, а місця мені з дітьми і в Оксани вистачить.
— Одружишся з нею, Гриша?
— З цим встигнеться,— невиразно відповів Григорій.
— Бери її, брате, вона, хороша,— рішуче сказала До-кійка.— Покійна мама говорила, що тобі тільки її за жінку й брати. Вона її полюбила останнім часом, часто навідувалась до неї перед смертю.
— Ти мене начебто умовляєш,— усміхаючись, сказав Григорій.— Кого ж мені за дружину брати, як не її ? Не бабку ж Андрониху ?
Андрониха була найстаріша бабуся в Татарському. їй давно вже минуло сто літ. Докійка, згадавши її крихітну, зігнуту до землі фігурку, засміялася.
— Скажеш же ти, братику! Я ж так тільки спитала. Ти мовчиш про це — я і спитала.
— Вже кого — кого, а тебе на весілля покличу.— Григорій жартома ляснув сестру по плечу і з легким серцем пішов з рідного двору.
Правду кажучи, йому було байдуже, де жити, аби лише жити спокійно'. Але цього самого спокою він і не знаходив... Кілька днів він провів у гнітючому безділлі. Пробував був дещо' змайструвати в оксаниному господарстві і зараз же відчув, що нічого не може робити. Ніщо не було йому миле. Тяжка непевність мучила, заважала жити ; ні на одну хвилину не кидала думка, що> його можуть арештувати, посадити в тюрму — це в кращому випадку, а то навіть розстріляти.
Прокидаючись ночами, Оксана бачила, що він не спить. Звичайно він лежав горілиць, закинувши за голову руки, дивився в присмеркову темряву, і очі в нього були холодні й злі. Оксана знала, про що він думає. Допомогти вона йому нічим не могла. Вона сама мучилась, бачачи, як йому тяжко, і догадуючись про те, що сподіванки її на життя вкупі з Григорієм знов стають нездійсненними. Вона ні про що його не питала. Нехай він вирішує все сам. Тільки раз уночі, коли прокинулась і побачила збоку багряний вогник цигарки, вона сказала :
— Гриша, ти все не спиш ... Може б, ти пішов на цей час із хутора ? Чи, може б,— нам обом кудинебудь виїхати, сховатися ?
Він дбайливо прикрив ковдрою її ноги і нехотя відповів :
— Я подумаю. Ти спи.
— А потім вернулися б, коли все тут заспокоїться, га ?
І знов він відповів непевно, так, наче в нього не було ніякого вирішення :