— Він і мені це говорив.
Григорій невесело усміхнувся.
— Один хохол на Україні, як ішли на Польщу, просив у нас зброї, щоб боронити село. Банди на них напосідали, грабували, скотину різали. Командир полку — при мені розмова була — і каже : "Вам дай зброю, а ви самі в банду підете". А хохол сміється, каже : "Ви, товаришу, нас тільки озбройте, а тоді ми не тільки бандитів, а й вас не пустимо в село". От і я зараз, як той хохол, думаю : якби можна було в Татарський ні білих, ні червоних не пустити — краще було б. Як на мене, то їм одна ціна — що, скажімо, своякові моєму, Митькові Коршунову, що Михайлові Кошовому. Він думає, що такий я вже до білих прихильний, що й жити без них не можу. Хріновина ! Я до— них прихильний, аякже! Недавно, коли підступили до Криму, довелось стукнутись у бою з корніловським офіцером — полковничок такий чустрий, ву сики підбриті по — англіцькому, під ніздрями дві смужки, як сопляки,— то я його з таким запалом навернув, аж серце зраділо ! Півголови разом з половиною кашкета на бідному пол-ковничкові лишилось... і біла офіцерська кокарда одлетіла ... От і вся моя прихильність. Вони мені теж зазолили чимало. Кров'ю заробив цей проклятий офіцерський чин, а між офіцерами був' наче біла ворона. Вони, сволочі, й за людину мене ніколи не вважали, руку гребували подати, та щоб я їм після цього... Під розтаку мамашу! І говорити про це противно! Та щоб я їхню владу знов встановлював? Генералів Фіцхе-лаурових запрошував? Я цього діла скуштував раз, а потім рік гикав, годі, вчений став, на своєму горбі всього попробував !
Вмочаючи в гаряче сало хліб, Прохір сказав :
— Ніякого повстання не буде. Перше діло — козаків зовсім обмаль лишилось, а котрі цілі залишились — вони теж грамотні стали. Крові братикам пустили чимало, і вони такі смирні та розумні стали, що їх зараз на повстання й мотузком не затягнеш. А тут іще зголоднів! народ за мирним життям. Ти подивився б, як цього літа всі працювали : сіна понавалювали скирти, хліб зібрали весь до зерна, аж хриплять, а орють та сіють, наче кожен, сказати б, сто літ прожити збирається ! Ні, про повстання й балакати нема* чого. Дурна це балачка. Хоч чума їх знає, що вони, козаки, надумати можуть...
— А що ж вони надумати можуть ? Про що це ти ?
— Сусіди ж наші надумали...
— Ну?
— От тобі й ну. Повстання в Воронізькій губернії, десь за Богучаром, знялося.
— Брехня це!
— Яка там брехня, вчора сказав знайомий міліціонер. їх нібито туди направляти мають.
— В якому саме місці ?
— В Монастирщині, їв Сухому Дінці, в Пасіці, в Старій і Новій Калитві і ще десь там. Повстання, кажуть, величезне.
— Чого ж ти вчора про це не сказав;, гусак обскубаний ?
— Не хотів при Михайлові говорити, та й утіхи мало про такі діла говорити. Вік би не чути про такі штуки,— незадо-волено відповів Прохір.
Григорій похмурнів. Довго думав, потім сказав:
— Це погана новина.
— Вона тебе не обходить. Нехай хохли думають. Наб'ють їм зади, аж пашітиме, тоді знатимуть, як повставати. А нам з тобою воно ні до чого. Мені за них ані трохи не болить.
— Мені тепер буде труднувато.
— Чим же це ?
— Як — чим ? Коли й окружна власть про мене такої думки, як Кошовий, тоді мені буцигарні не минути. Поблизу повстання, а я колишній офіцер, та ще й повстанець... Зрозуміло тобі ?
Прохір перестав жувати, задумався. Таке не спадало йому на думку. Приглушений хмелем, він думав повільно й тугувато.
— При чому ж ти тут, Пантелевич ? — здивовано спитав він.
Григорій з досадою скривився, промовчав. Новиною він був явно стривожений. Прохір подав був йому склянку, але він одвів рукою хазяїна, рішуче сказав :
— Більше не п'ю.
— А може ще цо одній потягнемо? Пий, Григорій Пантелевич, поки почорнієш. Від такого розвеселого життя тільки самогонку й глушити.
— Чорній уже ти сам. І так голова задурена, а від неї зовсім розгубишся. Мені сьогодні у Вешки йти, реєструватися.
Прохір пильно подивився на нього. Обпалене сонцем і вітром обличчя Григорія палало густим, бурим рум'янцем, і тільки біля самого коріння зачесаного назад волосся шкіра світилась матовою білиною. Він був спокійний,' цей служивий, що бував у бувальцях, з яким війна і злигодні поріднили — Прохора. Трохи припухлі очі його дивились похмуро, з суворою втомою.
— Не боїшся, що теє .. що посадять ? — спитав Прохір.
Григорій пожвавішав.
— Якраз цього, чоловіче, й боюся ! Зроду не сидів і боюсь тюрми гірше смерті. А видно, доведеться й цього добра скуштувати.
— Даремно ти додому йшов,— з жалем сказав Прохір.
— А куди ж би я подівся ?
— Притулився б денебудь у місті, переждав би, поки втрясеться ця живуха, а тоді й ішов би.
Григорій махнув рукою, засміявся.
— Це не для мене ! Ждати та доганяти — найосоружніше діло. Куди ж би я від дітей пішов ?
— Оце сказав.! Жили ж вони без тебе ? Потім забрав би їх і свою любезну. Ой, забув тобі сказати ! Хазяї твої, в яких ти перед війною з Оксаною проживав, померли обоє.
— Лістницькі ?
— Вони самі. Кум мій Захар був у відступі при молодому Лістницькому за денщика, розказував: старий пан у Морозовській від тифу помер, а молодий до Катеринодара дотягнув, там його жінка зв'язалась з генералом Покров-ським, ну, він і не витерпів, застрелився від невдоволення.
— Ну, й чорт з ними,— байдуже сказав Григорій.— Жалко добрих людей, які пропали, а за цих журитись нікому,— Він устав, надягнув шинель і, вже тримаючись за клямку, задумливо заговорив: — Хоча, чорт його знає, такому як молодий Лістницький або як наш Кошовий я завжди заздрив... їм з і самого початку все було ясно, а мені й досі не все ясно. У них, у обох, свої, прямі дороги, свої кінці, а я з сімнадцятого року ходжу манівцями, як п'яний хитаюсь... Від білих одбився, до червоних не пристав, так і плаваю, як лайно в ополонці... Знаєш, Прохоре, мені, звісно, треба було бути в Червоній Армії до кінця, може тоді й обійшлося б усе для мене по — доброму. І я спочатку — ти ж знаєш це — з великою душею служив радянській владі, а> потім усе це поламалось... У білих, у командування їхнього, я був чужий, на підозрі в них був завжди. Та і як могло бути інакше ? Син хлібороба, безграмотний козак,— яка я їм рідня ? Не вірили вони мені! А потім і в червоних так само вийшло. Я ж не сліпий, побачив, як на мене комісар і комуністи в ескадроні позирали ... В бою з мене очей не зводили, підстерігали кожен крок і, напевне, думали: "Е-е, сволота, біляк, офіцер козачий, коли б він, нас не підвів". Помітив я це діло і зразу в мене серце охололо. Останнім часом я цієї недовіри вже терпіти не міг більше. Від жару ж і камінь тріскає. І краще, що мене демобілізували. Все таки до кінця ближче.— Він глухо відкашлявся, помовчав і, не оглядаючись на Прохора, вже іншим голосом сказав : — Спасибі за хліб — сіль. Пішов я. Бувай здоров.. Якщо повернусь до вечора — зайду. Пляшку прибери, а то жінка як приїде, сковорідку тобі на спині поб'є.