— Чим же ? Що ти мелеш ?
— Вони рядові, а ти закручував усім повстанням.
— Не я ним закручував, я був командиром дивізії.
— А цього мало ?
— Мало чи багато — не в цьому річ... Якби тоді на гулянці мене не збиралися вбити червоноармійці, я, може б, і не брав участі в повстанні.
— Якби ти не був офіцером, ніхто б тебе не чіпав.
— Якби мене не брали на службу, не був би я офіцером ... Ну, це довга пісня !
— І довга, і погана пісня.
— Зараз її не переспівувати, пізно.
Вони мовчки закурили. Збиваючи нігтем попіл з цигарки, Кошовий сказав:
— Знаю я про твої геройства, чув. Багато ти наших бійців занапастив, через це й не можу на тебе легко дивитись... Цього з пам'яті не викинеш.
Григорій усміхнувся.
— Міцна в тебе пам'ять ! Ти брата Петра вбив, а я тобі про це щось не нагадую... Коли все пам'ятати — вовками треба жити.
— Ну, що ж, убив, не відмовляюсь ! Коли б довелось мені тоді тебе спіймати, я й тебе уклав би, не посоромився б!
— А я, коли Івана Олексійовича в Усть — Хопрі в полон забрали, поспішив, боявся, що й ти там, боявся, що вб'ють тебе козаки... Виходить, задарма я. тоді поспішав.
— Доброчинець який знайшовся ! Подивився б я, як би ти зі мною розмовляв, коли б оце кадетська влада була, коли б ви подолали. Паси з спини, мабуть, здирав би ! Це ти тепер такий добрий...
— Може, хтось і здирав би паси, а я рук об тебе не поганив би.
— Значить, різні ми з тобою люди... Ніколи я не вагався об ворогів руки поганити і зараз не здригнусь, коли треба буде.— Михайло вилив у склянки залишки самогону, спитав : — Будеш пити ?
— Давай, а то дуже тверезі ми стали для такої розмови...
Вони мовчки цокнулись, випили. Григорій зліг грудьми на
стіл, дивився на Михайла мружачись, покручуючи вуса.
— Так чого ж ти, Михайле, боїшся? Що я знов проти радянської влади буду бунтувати ?
— Нічого я не боюсь, а так собі думаю : коли б трапилась яканебудь колотнеча — і ти перекинувся б на другу сторону.
— Я міг би там перейти до поляків, як ти думаєш ? У нас ціла частина, до них перейшла.
— Не встиг?
— Ні, не схотів. Я одслужив своє. Нікому більше не хочу служити. Навоювався за свій вік по нікуди і зморився душею страшенно. Все мені набридло, і революція і контрреволюція. Нехай би вся ця... нехай воно все пропаде пропадом ! Хочу пожити коло своїх діток, взятись до хазяйства, от і все. Ти повір, Михайле, кажу це від щирого серця!
Проте ніякі запевнення вже не могли переконати Кошового. Григорій зрозумів це і замовк. Він на мить відчув гірку досаду на себе. Якого чорта він виправдувався, намагався щось довести ? До чого була ця п'яна балачка і нащо було вислухувати дурні проповіді Михайла ? К чорту! Григорій устав.
— Кінчимо цю нікудишню розмову ! Годі! Одно я хочу' тобі наостанку сказати : проти влади я не піду доти, поки вона мене за храпи не візьме. А візьме — буду боронитися! В усякому разі, за повстання голову підкладати, як Платон Рябчиков, не буду.
— Тобто як це ?
— Так. Нехай мені залічать службу в Червоній Армії і поранення, які я там дістав, згодний відсидіти за повстання, але коли вже розстріл за це діставати,— вибачайте! Дуже густо буде !
Михайло зневажливо усміхнувся.
— Теж моду вигадав ! Ревтрибунал або Чека не питатимуть тебе, чого ти хочеш і чого не хочеш, і торгуватися з тобою не будуть. Раз прошпетився — діставай свою пайку з доважкою. За старі борги треба платити сповна !
— Ну, тоді побачимо.
— Побачимо, ясне діло.
Григорій зняв пасок і сорочку,— крекчучи, почав, роззуватися.
— Ділитись будемо ? — спитав він, надміру уважно розглядаючи підметку, що відскочила на чоботі.
— У нас дільба коротка : підправлю свою хатину і перейду туди.
— Справді, давай якось розходитись. Ладу в нас з тобою не буде.
— Не буде,— підтвердив Михайло.
— Не думав, що ти про мене такої думки... Ну, що ж ...
Я сказав прямо. Що думаю, те й сказав. У Вешенську коли. поїдеш ?
— Якнебудь цими днями.
— Не якнебудь, а треба їхати завтра.
— Я йшов пішки майже сорок верст, підбився, завтра відпочину, а післязавтра піду на реєстрацію.
— Наказ є такий реєструватись негайно. Іди завтра.
— День відпочити треба ? Не втечу ж я ?
— А чорт тебе знає. Я за тебе відповідати не хочу.
— Який же ти сволочуватий став, Михайле! — сказав Григорій, не без здивування розглядаючи похмурніле обличчя колишнього друга.
— Ти мене не сволочи ! Я до цього не звик...— Михайло передихнув і підвищив голос: — Ці, знаєш, офіцерські навички облишити треба! Іди завтра ж таки, а якщо по — доброму не підеш — пожену під конвоєм, зрозуміло ?
— Тепер усе зрозуміло...— Григорій з ненавистю подивився в спину Михайлові, коли той виходив, не роздягаючись ліг на ліжко.
Що ж, все сталося так, як воно й мало статися. І чому його, Григорія, повинні були зустрічати інакше ? Чому, власне, він думав, що короткочасна чесна служба в Червоній Армії покриє всі його колишні гріхи ? І, можливо, Михайло має рацію, коли каже, що не все прощається і що треба платити за старі борги сповна ?
... Григорію снився широкий степ, розгорнутий, готовий до —атаки полк. Уже звідкілясь, здалека, лунало протяжне : "Ескадро — о — он ..." — коли він згадав, що коло; сідла відпущені попруги. Рвучко ступив на ліве стремено,— сідло поповзло під ним ... Охоплений соромом і жахом, він стрибнув з коня, щоб затягти попруги, і в цей же час почув вмить виниклий гуркіт кінських копит, що вже нестримно віддалявся. Полк пішов в атаку без нього ...
Григорій перевернувся і, прокидаючись, почув свій хрипкий стогін.
За вікном ледве світало. Мабуть, вітер уночі відкрив віконницю,— і крізь укриту памороззю шибку видно було зелений іскристий круг надщербленого місяця. Помацки Григорій знайшов кисет, закурив. Все ще гучно й часто здвоювало серце. Він ліг на спину, усміхнувся: "присниться ж отака чортівня! Не довелось повоювати..." Не думав він у цю передранішню годину, що ще не раз доведеться йому ходити в атаку й уві сні і наяву.
Докійка встала рано,— треба було доїти корову. В кухні обережно ходив, покашлював Григорій. Прикривши дітей укривалом, Докійка швиденько одяглася, увійшла в кухню. Григорій застібав шинель.
— Куди це ви так раненько зібрались, братику ?