Манефа. Сатана! (Хреститься). Порушив праведний суд.
Арсенія. Тітонько Іліодоро, не дайте, щоб здійснилася люта розправа.
Іліодора. Сестри мої! У нашому уставі сказано: "Телесного наказания и цепи да не будет!"
Полегшено зітхнула Арсенія і послушниці.
Манефа. Тоді я раджу іншу, але достойну кару. Старі черниці. Яку? Скажи! Манефа. Відрізати їй коси і вигнати з монастиря! Іліодора. Хто з вас, сестри, зможе виконати нашу волю? Манефа. Дозволь мені, ігуменіє Іліодоро, покарати зло! Іліодора. Пономарко Німфодоро! Ножиці!
Напружена тиша. Людмила дивиться на отця Сергія, а він одводить очі. Людмила оглядає послушниць. Дехто з них витирає сльози. Обличчя мантійних черниць суворі, скам'янілі, холодні. По помарка приносить ножиці. З жахом дивиться на них Людмила.
Німфодора (співчутливо). Спаси й помилуй! Арсенія (з криком і риданням кидається до Людмили). Не дам!.. Не дам! Змилуйтеся!.. Що ви робите? Іліодора. Вивести з церкви!
Дві черниці беруть Арсенію під руки.
Арсенія. Згляньтеся!.. Благаю вас... Згля-а-ньте-ся-а! (Зникає за дверима).
Манефа бере ножиці. Знадвору чути удар дзвону. Пономарка Німфодора забирає з рук у Людмили свічку
Людмила (повними жаху очима дивиться на ігуменю). Пожалійте!.. Пожалійте!..
М а н е ф а. Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Всі черниці. Амінь!
209
8 А. Шиян. т. 2
І л і о д о ра. Заждіть!.. (Мимоволі простягає руку, щоб зупинити кару).
В цю мить Манефа різким рухом нагинає голову послушниці Людмилі.
Коси відрізано.
Манефа. Спокутуй тепер свій гріх, блуднице, між людьми! Іліодора. Амінь!
Німфодора гасить свічку.
Людмила (нестямно оглядає всіх. Найдовше її погляд зупиняється на ігумені, яка схиляє голову). Не люди ви — звірі! Звірі! Звірі!.. (Ридаючи, йде до дверей).
У дверях з'являється солдат на милицях. Одна нога у драному чоботі, друга поранена, замотана в ганчір'я, перев'язана мотузкою. В руці сіра шапка
з кокардою.
(Стрілася з ним очима, затихла на якусь мить, а потім з більшим риданням вибігає з церкви, не причинивши за собою дверей).
Іліодора підходить до воїна, дивляться одне на одного.
Іліодора (вражено і водночас радісно). Степан?! Степан Соколенко?.. Живий...
Степан. Із станції йду, та збився з дороги в лісі. Мабуть, замерз би десь у хуртовині, коли б не дзвін.
Чути удар дзвону.
Хто вона? (Хитнув головою в бік дверей). Що тут у вас трапилось, ігуменіє Іліодоро?
Завіса
ДІЯ ДРУГА КАРТИНА ТРЕТЯ
Крізь розчинені двері церкви видно вівтар, засвічену люстру, ікони, лампади, свічі. Багато прочан. Кілька кам'яних східців ведуть на паперть, де стоять жебраки. Ліворуч і праворуч видно ближні й дальні корпуси келій. Багато зелені, квітів.
Правиться святкова служба. До церкви йдуть черниці, йдуть слободяни, і до них тягнуться жебрацькі руки.
Жебраки. Копієчку... На пропитаніє...
— Не зоставте сиріт. Чоловік загинув на германській війні... Дайте, що ваша ласка.
— Дайте, не минайте від щедрот ваших!
Входить Степан Андрійович Соколенко з дружиною. Сте пан у солдатському одязі, наваксованих чоботях, у картузі з кокардою. Груди його прикрашають георгієвський хрест і медаль.
С т е и а н. І ти, Хомо, тут стоїш?
Хома. Стою, Степане, бо що маю робити? Рана не загоїлась, а їсти нема чого вдома... Змушений простягати руку до людей.
Степан. Розумію. (Дістає з кишені гроші). Бери, Хомо, бери...
Хома. Знаю, ти теж небагатий... Як же мені брати від тебе?
Степан. Ми обійдемось, а в тебе діти... Не соромся. Я, може, якесь замовлення дістану в монастирі. Переказувала ігуменя, щоб навідався сьогодні. Бери, Хомо.
Хома. Спасибі тобі, Степане... Я не забуду... Колись віддам. (Одвернувся, здригаються тільки плечі).
Обійняв Хому столяр, мов брата.
Степан. Не треба, друже!.. Що ти? Не твоя це провина, коли довелося йти жебрати. Заходь до мене, порадимось... Може, якусь роботу для тебе підшукаємо.
X о м а. Де вже мені роботу... покалічений я...
Степан. Загоїться рана, я тебе столярному ремеслу обуча-тиму. Ти тільки духом не падай.
Хома (зворушено). Спасибі тобі, Степане... Спасибі на добрім слові... Я, мабуть, піду звідси, бо соромно жебрати. (Виходить).
Степан з дружиною зникають за дверима храму. Прибув сюди Савка з довгим батогом, бідно одягнутий, босий.
Улита. Що, Савко, і тобі кортить на преосвященного епіскопа глянути?
Савка. А я вже його вчора бачив. Череду з лісу пригнав на водопій, дивлюсь, а він їде з ігуменею... На рисаках.
Улита. їде... Мало ж ти побачив. А як дзвонили у церквах, немов на Великдень... Чув?
Савка. Чув.
Жебрачка. Зайшов би, Савко, в церкву... глянув на нього.
Савка. Та глянув би... Тільки як же заходити? Босий... І корів треба знову гнати на пасовисько.
Улита. Ати не зважай, що босий.
Савка. Мабуть, таки гляну. (Зникає в церкві).
У л и т а. Це ж сьогодні буде винос чудотворної ікони Тіхвін-ської божої матері. Вже біля монастирської брами ждуть її сліпі, і каліки, й одержимі бісом.
Жебрачка. Допомагає?
Улита. Аякже! Чули про благочестиву старицю Афанасію? В с і. Не чули. Розкажи!
Улита. Стариця Афанасія була пономаркою, засвічувала невгасиму лампаду перед чудотворною іконою. Ось одного разу пішла вона до слободи та й затрималася там у родичів, а коли вже опівночі поверталася до монастиря, несподівано зустріла дорогою дівицю, надзвичайної краси й царської величності... у білому одязі.
Ж е б р а к. У білому одязі...
Улита. Стариця вклонилася їй і запитала: "Звідки йдеш, госпожа?" — "З обителі".— "А давно ти прибула туди?" — "Я завжди там живу".— "Чому ж я тебе ніколи не бачила?" — "Ти щодня перед моєю іконою засвічуєш лампаду і ставиш свічі".— "А куди ж ти йдеш такої пізньої пори?" — "Іду провідати хвору дівицю"... І відразу хтозна-де поділася. Афанасія знала хвору. Це була бідна дівчина, яка змалечку лежала на одрі, розслаблена всім тілом. Стариця пішла до неї на другий день і побачила дівицю зовсім здоровою.
Жебрак. Чудеса!
Сліпий. Кому яке щастя випадає в житті. А я вже стільки літ приходжу сюди, і бога молю, і до пречистої Тіхвінської прикладався двічі, а чомусь як був сліпим, так і досі...
Улита. Значить, недостойний... Значить, гріхів не відмолив і божа мати тебе не приймає.