С а в к а. А це що ж воно таке — мухояр?
Андрон. Шерстяна матерія для черничого вбрання. Та не так прославилась роботою, як співом. Коли стане на криласі, то здається не людина, а сам янгол співає — такий був голос у неї райської краси. Не чув більше ні в кого... Хіба що в Ар-сенії.
С а в к а. Я, діду Андропе, пізнав би Арсенію серед тисяч голосів!
Андрон (глянув на Савку уважніше). Ой хлопче, примічаю, високо літають твої мрії.
С а в к а. І нехай літають... як птиці. Хочу слухати про Тетяну Байрачну.
Андрон. Так отож задумала якось ігуменя Макарія оновити іконостас. Переказали їй люди, що живе у слободі майстер Степан Соколенко. І столяр добрий, і різьбяр по дереву — кращого не знайти. Я тоді в ігумені дрова рубав, воду носив, топив печі... І ось почав я примічати, що Степан Соколенко і Тетяна...
С а в к а. Чому замовкли, діду Андроне?
Андрон. Не моє то діло.
С а в к а. Полюбив він її, чи що?
А н д р о н. А вона його...
С а в к а. То й добре... Полковницька дочка закохалася в столяра...
Андрон. Що ж там доброго, коли Степан жінку мав Оксану... Правда, діток у них не було... і по сьогодні не мають.
С а в к а. А цей Степан Соколенко... Де він зараз?
Андрон. На війні... Була чутка — георгієвського хреста заслужив.
С а в к а. Герой! Ну, а потім же як, діду Андроне?.. Розбилася їхня любов? Не доказали ви...
Андрон. Що ж доказувати? Дізналася Оксана, прийшла до ігумені Макарії. Про що вже вони там говорили... А тільки незабаром виїхала Тетяна додому... на хутір.
С а в к а. Що ж він утаїв від неї, що одружений?
Андрон. Не утаював. Знала все, але серцеві не закажеш... Так-то. Років з півтора не було її, а потім з'явилася в монастирі... як свічечка... Тільки очі й блищать. Знову люди почули дивний голос у храмі. А десь через рік прийняла черничий постриг, і відтоді дано їй ім'я Іліодори.
С а в к а. Цікава притча.
А н д р о н. Не все ще тобі доказав.
С а в к а. Слухаю вас, діду Андроне.
А н д р о н. А як стала ігуменею — скрізь навела порядок: і в монастирі, й за монастирем. Новий сад посадила і збудувала на кладовищі каплицю.
С а в к а. Не люблю кладовищ — смуток навівають.
Андрон. Всі там будемо... Так отож про Іліодору, скільки її знаю, все клопочеться, аби красивішою стала обитель.
С а в к а. Навіщо це їй?
Андрон. Щоб добра слава ширилась у народі про святу обитель. Щоб приходило сюди більше прочан. С а в к а. Та й на біса вони тут потрібні?
А н д р о н. Ой Савко, Савко! Молодий іще ти, багато чого не тямиш. Бог богом, але ж і про земні діла тут не забувають. Більше прочан — більша виручка. Тому свічку треба чи ікону, тому проскуру, а інший просить відслужити панахидку по убієн-ному воїну чи подати граматку за упокой... А грошики і пливуть, пливуть до монастирської казни.
С а в к а. Ось воно що.
А н д р о н. А ти ж як думав? Всі багатства монастирські тримає зараз Іліодора під своїм наглядом. Іноді приїздить сюди преосвященний Феоктист — епіскоп бєлгородський та обоян-ський. Боже мій, чого тільки не ставить тоді ігуменя на стіл... Живуть... Тиха обитель — це ж для них рай земний.
С а в к а. А нам з вами, діду Андроне, не дуже солодко в цьому раю.
Андрон. На все воля божа. Так-то, Савко. Заговорився тут з тобою, а воно вже, мабуть, пора й до вечерні дзвонити.
С а в к а. Діду Андроне, а мені можна з вами... на дзвіницю?.. А н д р о н. Не витримаєш... Там вітер скажений... С а в к а. Я терплячий... А н д р о н. То ходімо.
Зникають у бокових дверях дзвіниці. На сцені якийсь час нікого, потім з'являються отець Сергій і послушниця Людмила.
Людмила. Отче Сергію! Якесь тривожне передчуття гнітить мою душу, і я не знаю, куди мені йти, що мені робити. Спати ляжу — не можу заснути. Ніч минає, а я все думаю, думаю...
Отець Сергій. Незручне місце вибрала, Людмило, для розмови. Після вечерні зайди до мене... Там і порадимось.
Людмила. Страшно мені тепер до вас приходити.
Отець Сергій. Чому?
Людмила. Уже моя наставниця Тарсилія питалася: "Щось у тебе, сестро моя молодша, душа в неспокої. Скажи щиро, яку таємницю приховуєш від мене?" А що я їй скажу? Що?
Отець Сергій. Охоронниця церковних цінностей, одягу і книг занадто в твою душу зазирає.
Людмила. Порадьте, що мені робити?
Отець Сергій. Молись у келії своїй. Молись і в церкві перед чудотворною іконою Тіхвінської богоматері. Вона почує твої молитви, зглянеться й допоможе... Все буде добре.
Л ю д м и л а. А як не буде? А як не зглянеться божа мати на мене... грішницю недостойну?
Отець Сергій. Зрозумій, коли дізнається ігуменя, дізнаються стариці-черниці, ти собі навіть не уявляєш, що тебе жде...
Людмила. Благочинна Манефа веліла мені бути сьогодні на вечерні... І щоб нікуди з церкви не виходила. А чому? Чому?..
Отець Сергій. Не знаю. (Озирається). Здається, хтось іде сюди. Не можна, щоб нас бачили разом.
Розходяться в різні боки. Андрон починає дзвонити. Входить А р с е н і я, стає біля ліхтаря, когось шукаючи очима. Підбігає до неї С а в к а.
С а в к а. Арсеніє!
А р с е н і я. Ти на дзвіниці був?
Савка. Та був. Вітер там знаєш як проймає — до кісток... Принесла?
Арсенія передає йому книжку.
Оце спасибі тобі. (Читає). "Вешние всхо-ды". Надовго вистачить... І сам, і людям читатиму .. на скотному дворі.
Арсенія. Теплішої одежини немає в тебе?
С а в к а. А мені і в цій добре.
Арсенія. Я оздоблювала фольгою ікони, ткала мухояр... Трохи заробила... Це мої власні гроші... Візьми, Савко. Купиш собі шапку. Може, й на кожушок тут вистачить.
Савка (зніяковівши). Що ти, Арсеніє? Не візьму я. Ні, ні, не візьму! Як то можна... твої гроші брати? Адже у трапезній я харчуюсь... А кожушок... кожушок сам куплю. Ось видасть мені гроші казначея, і куплю.
А р с е н і я. То навіщо ж тобі ждати? Бери мої. Повернеш потім... колись... Надворі холодно, а ти, бач, у якій одежині... Бери.
С а в к а. Не можу я... взяти...
Арсенія. Ми ж друзі з тобою... А хіба так друзі поводяться?
Савка. Я знаю, ти добра, Арсеніє... дуже добра. Грамоти мене учиш... Книжки ось приносиш...
Арсенія. Ще принесу, тільки читай... А гроші все-таки візьми. (Намагається йому покласти до кишені).
Савка. Сказав же... не візьму... тобі самій знадобляться.