Нарешті ми опинилися в тайзі. Сліди тигрів Авдеев побачив у верхів'ях ріки Сутари. Кілометрів із п'ятдесят ми проїхали попутною машиною, а далі пробивалися на нартах. Роль їздових собак у нас виконували п'ятеро тигрятниць. Строкаті, з висячими вухами, вони скоріше нагадували звичайних дворняжок, ніж звірових лайок. Кормом їхнім була кета. Харчі, боєприпаси й намети були приторочені до саней. Самим нам довелося йти пішки, інколи на крутих підйомах ми допомагали собакам тягти нарти.
Богачов був одягнутий у куртку з сірого солдатського сукна і такі самі шаровари. Ноги його щільно облягали шкіряні шкарпетки — олочі, зроблені з м'якої лосячої шкіри, всередині вислані травою, за тепло і м'якість названою китайцями травою-шерстю. Шапку носив Богачов з димчастої цигейки. Колір його одягу так мало відрізнявся від сірих стовбурів дерев, що, коли він стояв непорушно, то зливався зі тлом зимового лісу і ставав ніби невидимий.
У ліс ми вийшли на світанку. Денні переходи наші не перевищували п'ятнадцяти кілометрів. На третій день Авдеев вивів нас на тигрячий слід. Високо в небо простяглися темно-зелені, неначе з підстриженими верхівками, крони кедрів, між ними, мов башти, стояли дуплясті вікові липи й тополі в три-чотири обхвати. Де-не-де дерева були повиті виноградом. На снігу між деревами ми побачили відбитки круглих чотирипалих слідів володаря джунглів — тигра. Зрідка серед колод пробігала величенька охриста гімалайська куниця. Незважаючи на зимову стужу, ліс бринів пташиними голосами: перегукувалися дятли й синюваті сороки, співали снігурі.
Звичайно з настанням сутінків ми ставили намети десь біля гірського струмка.
Що може зрівнятися з мальовничістю північних зір! Люди з півдня не знають їх. Там, тільки-но сонце сховається за обрієм, настає темрява. А тут вечірня зоря світить годинами, вона то палає на небі червоним розлитим золотом, то переливається райдужного кольору перламутром і перлами. Схожі на шматки бурштину, нависли над лісом хмари. Змовкли пташині голоси...
Ось і готова вечеря. Насипаємо в миски юшку і, голосно хрумкаючи сухарями, перебираємо в пам'яті все бачене за день.
— Кабанячих та ізюбрячих слідів багато,— розмірковує вголос Богачов.— Певно, тигри поблизу: годуватися є чим.
— А що, хіба тигр не розжене кабанів та ізюбрів? — питаю Івана Павловича.
— Ні. Інколи диво бере: тигри на сонці таборяться, а тут-таки, поряд, табуни кабанів пасуться, ізюбри ходять. А от вовчого сліду не зустрінеш. Тигриця вовків, як кішка мишей, всіх переловить. Тигр кабана тихо бере, крадькома: підповзе проти вітру ближче, два-три стрибки — і на ньому. Встромить ікла в карк, тріснуть шийні хребці в кабана, і дух з нього одразу геть, тільки писнути встигне. А якщо тигр промахнеться, то не доганяє. Підійде до кедра, встромить в кору кігті, пошкребе дерево від люті — і посуне шукати інший табун.
Від залізної пічки в наметі стає жарко. Після вечері сон приходить швидко, і розмова припиняється на півслові...
На шостий день пошуків ми побачили свіжий тигрячий слід. Навіть при легкому дотику до нього сніг осипався з країв лунок і, як кажуть мисливці, здавався теплим. Усі схилилися над слідом.
— Тигриця з двома тигренятами,— визначив Богачов.
Треба мати багаторічні навички справжнього слідопита, щоб розрізнити вм'ятини од відбитків різних пальців і безпомилково визначити кількість звірів, які пройшли слід у слід. Тигролови почали радитися. Вислухавши всіх, Богачов сказав, що нам треба перевалити у сусідній видолинок, переночувати там, а на ранок порожнем спробувати з собаками догнати тигрів.
Переходячи струмок, який не весь іще взявся кригою, Іван Павлович зламав довгу порожнисту стеблину дудника і, встромивши один її кінець між крижинами, другий узяв у рот і швидко напився.
Те, що тигри десь близько, підтвердила й знахідка наполовину з'їденої кабанячої туші. Сікач не встиг ще промерзнути: тигри залишили свою здобич перед світанком.
Далі йти не можна було. Ми спустилися у першу-ліпшу низинку, почали влаштовуватися на ночівлю з усіма пересторогами: дерев сокирою не зрубували, розмовляли пошепки, дрова пиляли в наметі. Ситно нагодувавши собак, міцно поприв'язували їх окремо одну від одної, розчистивши сніг для лежбищ.
Усіх хвилювала майбутня зустріч зі звіром, який уміє захистити себе, і тільки Іван Павлович, здавалося, був цілком спокійний. Він по-господарськи оглядав в'язки — короткі мотузки, зроблені з м'якого прядива та бинтів. Прокіп із Авдєєвим розкладали по клумаках патрони: їх завтра потрібно буде багато. Приготування були закінчену але спати не хотілося. До ранку лишалось багато часу. Я попросив Івана Павловича розповісти все, що він знає про тигрів, і розмова затяглася до пізньої ночі. Богачов став відновлювати в пам'яті особисті спостереження, накопичені за п'ятдесят років полювання в уссурійських хащах.
— Легше за все було б ловити маленьких тигренят — до року, але мати їх не водить за собою,— говорив він.— Їжу в лігво носить. Лігво знайти важко. Якщо тигриця гине, то однолітні тигренята не виживають. Знаходив я тигренят, які позамерзали. Були вони худі.— шкіра та кістки, без матері з голоду пропали. Мене часто запитують: як ми ловимо тигрів? Беремо ми двох— і трирічних тигренят, яких мати починає привчати до ловів. Трапляється, таке кошеня більше ста кілограмів важить, лапи й довбешка в нього, як у дорослого. Старого тигра не впіймаєш. Він собак усіх переб'є вмить.
І для людини небезпечний. Щоправда, одного разу ми з братом узяли дорослу тигрицю — років п'яти, руку це вона мені пошкодила.
— А на людину тутешній тигр нападає?
— Ні. Як прийшли ми на Амур та почали стріляти тигрів, а потім живцем ловити навчилися, звір почав боятися. Пішов у глухі нетрі, навіть худобу не займає.
— А в місцях цих він єдиний господар?
— Не зовсім,— усміхнувся Богачов.— Великий бурий ведмідь його інколи кривдить. Якось на Кафені я вистежував тигра. Йшов він по слідах великого ведмедя. Дивлюся, звернув убік, обійшов півколом — і назустріч. Ну, думаю, схопив кошлатого, коли ні, не вдалося: на снігу ведмежа й тигряча шерсть жмутками валяється, чагарник у крові. Сліди — в різні боки: ведмежий у бік сопки пішов, а тигрячий — у видолинок. Придивився я до сліду —лапу передню тигр тягне. Цього разу йому від ведмедя перепало. Потім від удегейців чув, що у верхів'ї Кафену живе кульгавий тигр. Так, тигр із ведмедем немирно живуть: молодих ведмедів тигр убиває і їсть, а до старих сам на обід потрапляє. Не раз доводилося знаходити і задавлених ведмедем тигренят.