Калатання серця відлунює у вухах, ми знімаємо рюкзаки, готуємо в'язки.
— Ну, рушаймо,— каже Іван Павлович і впевнено йде до тигра, ми гуртуємося навколо нього: разом почуваєшся дужчим, та й звіра так легше схопити.
Цього разу тигр уже не з такою швидкістю нападає на нас. Його шкура місцями забруднена кров'ю, зіниці розширені й миготять зеленуватими вогниками, дихання уривчасте. З усього видно, звір знемагає в боротьбі, але ми натомлені ще більше. Знову відчайдушна сутичка, в якій люди, собаки і звір змішалися в один клубок.
Тут-таки й став у пригоді розрахунок, якому Богачов надавав великого значення. Кожен швидко і впевнено робив те, що йому було доручено бригадиром. Невдовзі передні лапи були міцно стягнуті Прокопом і Авдєєвим. Ми з Ференцевим тримали задні, Іван Павлович притис голову. Коли лапи були зв'язані разом, Богачов обережно став накидати зашморг на роззявлену пащу тигра, якого в цей час троє мисливців утримували за шию. Передчуття швидкої перемоги додало всім сили.
Бачу, що тигр крутить головою і не дає Богачову затягти зашморг, і намагаюся допомогти тигролову.
— Іване Павловичу, а що далі робити?
— Тримайте за хвіст!
І лише після того, як я, не вагаючись, виконав наказ бригадира, всі розсміялися.
Але хіба можна було образитися на жарт в таку радісну хвилину!
— Ну, от і сповили кошеня,— зітхнув полегшено Богачов.— Тепер розходься, хлопці!
Наче випробовуючи мотузки на міцність, тигр шарпнувся кілька разів, а потім закружляв на снігу відчайдушним жовтим колесом. Собаки сполошилися, кинулися на звіра. Довелося їх переловити і всім надіти намордники. Швидко нарубали ми ялинового гілля й обережно поклали коштовну здобич на м'яку зелену постіль.
Спалахнуло вогнище. Сидячи півколом біля вогню, ми чекали, коли в казанку закипить вода, в якій плавала для запаху кора лимонника.
— Чай не п'єш — то звідки сила? — жартував Іван Павлович.— Надвечір, може, другого наздоженемо.
Відпочивши і підкріпившись вареною кабанятиною, ми пішли доганяти титрів, залишивши Ференцева стерегти бранця. Але хоч скільки пускали собак, догнати тигреня не змогли. Певно, мати вивела його далеко звідси. Поночі, ледь живі від утоми, повернулися ми до Ференцева. До ранку подрімали біля вогнища, а ледь зарожевіло крайнебо, рушили назад.
Здобич везли на двох зв'язаних разом лижах. Так закінчилися наші лови — звичайні для Івана Павловича Богачова.
Мені вони запам'яталися надовго, і хоч скільки потім ми блукали з ним лісами, я завжди пам'ятав враження від перших ловів тигра, під час яких я по-справжньому познайомився і полюбив цього пристрасного й мудрого мисливця.