— Вибачте, пані. Ваша правда. Ви сказали, що не любите, коли називається імена, і що краще їх зовсім уникати.
— Прошу вас не забувати, що я обіймаю тут посаду, — велично додала пані Спарсіт. — Я перебуваю на службі в пана Горлодербі, Бітцере! Хоч колись і панові Горлодербі, й мені так само навряд чи й приснитися могло, що він буде моїм принципалом і сплачуватиме мені щорічну винагороду, однак тепер я не можу розглядати його в іншому світлі. Пан Горлодербі завжди виявляв таку глибоку пошану до мого суспільного рангу та походження, якої я лишень могла сподіватись від нього, і навіть більшу, багато більшу. А тому я повинна бути непохитно вірна своєму принципалові. А я не вважатиму, не могтиму, не матиму права вважати, — виголосила пані Спарсіт, появляючи зразу весь свій наявний капітал честі й моральності, — що я йому непохитно вірна, коли дозволятиму називати під його дахом імена, хоч і на нещастя, безперечно, — на превелике нещастя, — але все ж пов’язані з його ім’ям.
Бітцер знову стукнув себе щиколодками по лобі й ще раз перепросив її.
— Отож, Бітцере, — провадила пані Спарсіт, — коли ви скажете "один молодик", я вас слухатиму, а як скажете "панич Томас" — тоді вибачайте.
— Авжеж, пані, крім одного молодика, як завше, — поправився Бітцер.
— Ага!.. — знову протягла пані Спарсіт, і покивала головою над філіжанкою, і сьорбнула повільно чаю, ніби вертаючи розмову назад до тієї хвилини, коли вона перервалась.
— Один молодик, пані, — повів далі Бітцер, — відколи прийшов сюди на службу, весь час поводиться не так, як би годилось. Він розбещений, марнотратний гультяй. Він тільки дурно хліб їсть. Та він би не їв його, коли б не мав у хазяйському домі родичів, пані.
— Ага!.. — протягла знову пані Спарсіт, покивавши скрушно головою.
— Я тільки сподіваюся, пані, — провадив Бітцер, — що ті його родичі не постачають йому грошей на гульню. Бо коли так, то хіба ж ми не знаємо, з чиєї кишені йдуть ті гроші?
— Ага!.. — зітхнула знову пані Спарсіт і покивала скрушно головою.
— Мені жалко його, пані. Того, на кого я оце допіру натякнув, — пояснив Бітцер.
— Так, Бітцере, — згодилась пані Спарсіт, — мене завжди брав жаль на цю його прикру помилку.
— Що ж до того молодика, пані, — мовив Бітцер, підсуваючись ближче і стишивши голос, — то він такий самий легковажний, як усі в нашому місті. А які вони легковажні, ви це добре знаєте. Хто ж би знав те ліпше, ніж така значна пані, як ви.
— Їм би слід брати приклад з вас, Бітцере, — відказала пані Спарсіт.
— Дякую, пані. Як ви вже згадали за мене, то знаєте що? Я, пані, вже й наскладав собі дещицю. Тієї нагороди, що мені на різдво дають, я ніколи не чіпаю. У мене навіть платня не вся виходить, пані, хоч вона не яка й велика. То чого б же й їм не робити так, як оце я роблю? Що один може, те можуть і всі.
То була ще одна з модних у Кокстауні вигадок. Кожнісінький багатій, що з шести пенсів розжився до шістдесяти тисяч фунтів, любив дивуватись, чого це й шістдесят тисяч тамтешніх робітників не нажили собі кожен по шістдесят тисяч фунтів, почавши з шести пенсів, і немовби аж докоряв їм за те, що вони не спромоглись на таке нехитре діло. Мовляв, що я зробив, те й ви можете. То чого ж не заходитесь та й не зробите?
— А що їм буцімто розривок якихось потрібно, — провадив далі Бітцер, — то це все бридня й нісенітниця, пані. Ось мені ж не треба ніяких розривок, і не було треба, і не буде ніколи. Мені й не хочеться нічого такого. А ніж ото об’єднуватись, то я знаю: не один з них міг би постежити за іншими, доповісти куди треба, та й заробив би коли-не-коли дещицю чи грішми, чи ласкою хазяйською, то й життя б собі поліпшив. Чого ж тоді вони не хочуть його поліпшувати, пані? Адже ж це найперша мета кожного розумного створіння, та й самі вони все тільки на це й звертають.
— Звертають, авжеж! — озвалася пані Спарсіт.
— А хіба не торочать вони безперестану, аж нуда бере, про своїх жінок та дітей, пані? — не вгавав Бітцер. — Погляньте ви знов на мене! Мені ж не потрібні жінка й діти. То нащо вони їм?
— Бо вони легковажні, — пояснила пані Спарсіт.
— Отож-бо, пані, — притакнув Бітцер. — Якби вони були не такі легковажні та розбещені, то як би вони робили? Подумали б собі: "Поки я сам", чи "Поки я сама", — це вже як до того, — "мені треба тільки одну душу годувати, і то якраз ту, що я її годую найохочіше".
— Ще б пак! — потвердила пані Спарсіт, надкушуючи пампушку.
— Дякую вам, пані, — знову стукнувши себе щиколодками по лобі, подякував їй Бітцер за повчальну розмову. — Може, принести вам ще окропу, пані, чи ще чогось вам потрібно?
— Ні, Бітцере, поки що не треба нічого.
— Дякую вам, пані. Мені б не хотілось турбувати вас за їжею, надто за чаєм, бо я знаю, як ви його любите, — сказав Бітцер, витягши трошки шию і виглядаючи у вікно, — але там навпроти стояв допіру якийсь пан і дивився сюди, а тоді рушив просто до наших дверей. О, чуєте, це напевне він стукає, пані.
Він ступив до вікна, вистромив голову, тоді втяг її назад і потвердив своє спостереження.
— Так, пані, це він. Упустити його сюди?
— І хто б це міг бути? — мовила пані Спарсіт, витираючи губи та розгладжуючи на руках рукавички.
— Видно, хтось нетутешній, пані.
— Не знаю, чого це треба в банку нетутешньому чоловікові в таку годину, хіба що він приїхав у якій справі та запізнився, — сказала пані Спарсіт, — але пан Горлодербі доручив мені тут порядкувати, і я від свого обов’язку не відступлюсь. Якщо прийняти цього добродія належить до тих повинностей, що я взяла на себе, то я його прийму. А про це судіть ви самі, Бітцере.
Ту хвилину незнайомець, не чувши величних слів пані Спарсіт, постукав удруге так гучно, що кур’єр мерщій побіг відчиняти, а сама пані Спарсіт про всяк випадок сховала маленького столика з усім чайним причандаллям до шафи й ретирувалася до себе нагору, щоб з’явитися, коли те буде потрібно, з усією помпою.
— Вибачте, пані, той добродій хоче бачити вас, — сказав Бітцер, приклавши водяве своє око до замкової дірки в її дверях.
І пані Спарсіт, що тим часом поправила чепчика на голові, знов понесла свої класичні риси вниз і вступила до кабінету правління, немов римська матрона, що виходить за браму обложеного міста провадити переговори з ворожим полководцем.