Що то за скарби, пані Спарсіт знала не краще за них. Уявлялись їй головно золоті та срібні монети, цінні папери, таємниці, що їх розкриття загрожувало якимись лихами якимсь людям (здебільшого тим, кого вона не полюбляла). Ну, а крім того ввечері, коли банк зачинялось, до неї переходила найвища влада над усіма конторськими меблями й над замкненою на три замки, окутою залізом коморою. Біля дверей того неприступного приміщення, на висувному ліжку, що зникало вмить, тільки-но запіють треті півні, прихиляв свою голову на ніч кур’єр. Далі, вона владарювала над склепистими підвалами, відгородженими від хижого світу шпичастими гратами у вікнах, і над усіма залишками й слідами цілоденної роботи — чорнильними плямами, зіпсованими перами, зламаними облатками та клаптями паперу, такими дрібними, що пані Спарсіт, хоч як силкувалася, не могла розібрати на них нічого цікавого. І нарешті вона була охоронниця невеличкого арсеналу з тесаків та рушниць, грізно розвішаних над одним з камінів у приймальні, а також неодмінної традиційної оздоби всіх фірм, що претендують на багатство, — вишикуваних шерегою пожежних цебрів. Тримають їх не так задля пожежі, бо з них тоді користі мало, як задля тонкого морального впливу на відвідувачів, що, як давно помічено, майже рівний вражінню від золотого чи срібного зливка.
Глуха служниця та кур’єр довершували собою царство пані Спарсіт. Про служницю подейкували, ніби вона має грошики, і серед кокстаунського простого люду вже багато років ходила балачка, що її колись заріжуть та пограбують у зачиненому на ніч банку. Усі вважали, що вона вже й так зажилась на світі, бо те мало статися давно, але вона затято держалася за своє життя і службу, непомалу вражаючи та розчаровуючи тим кокстаунців.
Пані Спарсіт саме збиралася пити чай за невеличким гарненьким столиком на трьох ніжках, що його вечорами, коли зачинять банк, з її ласки переношено в товариство довгого, бундючного, оббитого шкірою стола посеред кабінету правління. Кур’єр поставив на столик тацю з чаєм і стукнув себе щиколодками по лобі на знак пошани.
— Дякую вам, Бітцере, — сказала пані Спарсіт.
— Дякую вам, пані, — відказав кур’єр. Він був такий самий безбарвно-білявий, як і в ті давні дні, коли, кліпаючи очима, відповідав на уроці замість учениці номер двадцять, що таке кінь.
— Усе позачиняно, Бітцере? — спитала пані Спарсіт.
— Усе, пані.
— А що чути сьогодні новенького? — знов спитала вона, наливаючи в філіжанку чаю. — Є що-небудь?
— Та ні, дуже цікавого не чув нічого, пані. Люд у нас паскудний, але це, на жаль, ніяка не новина.
— А що роблять нині ці невгамовні баламути? — спитала пані Спарсіт.
— А те, що й завше, пані. Все об’єднуються, та спілкуються, та обіцяються стояти одні за одних.
— Велика шкода, — промовила пані Спарсіт, насупившись так суворо, що ніс її став ще більш римський, а брови ще більш коріоланівські, — що об’єднання хазяїв дозволяє всякі отакі класові спілки.
— Авжеж, шкода, пані, — відказав Бітцер.
— Вже як вони самі об’єднались, то їм би слід домовитись твердо, та й не брати на роботу нікого, хто з кимсь іншим у спілку заходить, — сказала пані Спарсіт.
— Та вони вже пробували, пані, — відповів Бітцер. — Тільки не вийшло нічого.
— Я не хвалюся, ніби розуміюсь на таких справах, — провадила пані Спарсіт гідно, — бо мені судилося замолоду обертатись у зовсім інших, вищих колах. І мій небіжчик чоловік, бувши родом з Паулерів, теж ніколи не мав дотичності до цієї сварні. Але я знаю одне, що тим людцям треба вкрутити роги, і давно вже час зробити це раз і назавжди.
— Ваша правда, пані, — притакнув Бітцер шанобливо, видимо вражений глибоко незаперечним висновком пані Спарсіт. — Краще годі й сказати, ніж ви сказали.
Доглядачка банку мала звичку гомоніти з Бітцером саме в цю годину, і він бачив з її очей, що вона хоче про щось його запитати. Тому він не виходив, а почав пересувати на столах чорнильниці, лінійки тощо, ніби даючи там лад, поки шановна пані сьорбала звільна чай, позираючи крізь відчинене вікно на вулицю.
— Що, Бітцере, дуже клопітний день був? — спитала вона.
— Та ні, міледі, не дуже. День як день. — Бітцер час від часу вкидав у свою мову "міледі" замість "пані", мовби виявляючи мимовільну шанобу до особистої гідності пані Спарсіт та до її високого походження.
— Наші службовці, звичайно, чесні, сумлінні, пильні в роботі? — спитала вона, старанно струшуючи з лівої рукавички невидиму крихітку хліба з маслом.
— Авжеж, пані, певне, що так. Крім одного, як завше.
Бітцер справляв у банку почесну службу головного шпигуна й викажчика і за ті добровільні послуги діставав, крім своєї постійної платні, ще грошову нагороду на різдво. З нього виріс надзвичайно кмітливий, обачний і розважливий молодик, що безперечно мав багато добитись у житті. Голову йому було відрегульовано так точно, що він не знав ніяких почуттів чи пристрастей. Усі його вчинки випливали з щонайтоншого і щонайхолоднішого розрахунку, і недарма любила казати пані Спарсіт, що зроду ще не бачила юнака з такими твердими принципами. Коли помер Бітцерів батько і він пересвідчився, що мати його має право на притулок коштом парафії,48 цей знаменитий юний економіст почав добиватися для неї здійснення того права так наполегливо й принципово, що вона незабаром опинилась у робітному домі,49 де пробувала й досі. Треба визнати, що він приносив їй щороку гостинця — півфунта чаю, виявляючи тим деяку хибкість: адже, по-перше, всі дарунки неминуче зубожують того, хто їх одержує,50 а по-друге, єдино розумний спосіб повестися з цим продуктом полягає в тому, щоб купити його якомога дешевше й продати якомога дорожче. Філософи довели з цілковитою очевидністю, що це й є ввесь обов’язок кожної людини — не якась там частина обов’язку, а саме ввесь.51
— Певне, що так, пані. Крім одного, як завше, — ще раз проказав Бітцер.
— Ага!.. — озвалась пані Спарсіт, покивавши головою над філіжанкою й повільно сьорбнувши гарячого чаю.
— Це я за панича Томаса, пані. Непевний він мені здається. Не подобається мені його поведенція.
— Бітцере, — промовила пані Спарсіт з притиском, — ви не пригадуєте, як я вам щось казала за імена?