Воно на моє виходило, бо пані добродійка звернулась до мене:
— Сьогодні о сьомій годині вечора хай Мартуся буде готова, поїдемо до пані Яновської.
— Чи та пані — полька? — спитала я, бо якимсь не українським видалось мені це прізвище.
— Ні, пані Яновська — українка, тільки пан радник — поляк.
— І ніхто їх не бойкотує? — вирвалось мені з самого наболілого місця у грудях.
— Чого? — дуже здивувалась пані добродійка. — Обоє панство — це дуже культурні люди… Зрештою переконається Мартуся сама…
Така відповідь уже вкрай спантеличила мене. Виходить, що ми з Казимиром некультурні, коли нас прирекли на бойкот, чи як воно? Хіба зле я кажу, що життя нагадує іноді густий ліс? Як тут розібратись? Як тут вийти на правильну стежку? Ви ж бачите самі: те, що для мене чорне, то для пані Яновської чомусь біле, що мені заборонено, то їй дозволяється.
Того дня пані добродійка не доручила мені ніяких робіт. Навпаки. Були навіть деякі підстави (та не така вже я дурненька, щоб насправді так думати) припускати, що я раптом стала великою персоною в цьому домі. Здається, що панна Люся навіть на лекції до університету не пішла з тієї нагоди, весь час крутилася коло мене, немов щойно сьогодні помітила мою присутність в їх домі.
— Давайте я вам зроблю модну зачіску!
І хоч як я протестувала і відкручувалась, майже насильно взяла мене в свої руки і таки зробила з мене якесь модне чупирадло, ще й примусила у дзеркало подивитись на нього.
— Ага, що? Не впізнаєте саму себе, правда?
Це була таки правда. Казимир так любив мою просту зачіску з косами на плечах, і, дивлячись на те лелечине гніздо в себе на голові, мала я прикре враження, що зраджую чимсь наше з Казимиром кохання.
— А тепер ще тільки трошки губки підфарбувати, підчорнити брівки, припудрити, і буде з вас ляля перший клас!
Я вже навіть не пробувала протестувати. Я так і вирішила, що як тільки знайду хвильку самоти у новому своєму пристановищі, то зразу скину з себе цю маску. Панні Люсі, видно, подобалося робити вправи на моєму обличчі, а на мою волю вона не збиралася зважати.
"Потерпи ще годину, ще дві, — підбадьорювала я себе, — витримала ти більше, витримаєш і це".
Панна Люся мала велику втіху з цієї забави, бо аж підскакувала коло мене:
— Подивіться, ну, подивіться тепер у дзеркало! Чистісінька Грета Гарбо! Навіть нижня губа така повна, як у неї…
Не було іншої ради, мусила я знову глянути на себе у дзеркало. Чи я краща стала від тих хімікаліїв на моєму обличчі? Ні. Далебі, ні. Стала лише якась інша, чужа сама собі.
Нарешті, награвшись мною досхочу, панна Люся відпустила мене пакувати свої речі. Небагато я взяла тих речей з дому, тим-то й пакування пішло скоро. Клунок з постіллю й одна невеличка валіза з сукенками — от і весь мій багаж.
Спакована, чекала я (чомусь заборонила мені панна Люся йти в кухню до Марисі), коли вже пані добродійка скаже мені йти з нею, і нудилась від безділля.
Мені стало чогось сумно залишати цей дім, хоч приємності в ньому я не зазнала і сумувати не було за чим. Мій сум, либонь, був тільки страхом перед новим місцем.
— Я бачу, — сказала до мене панна Люся, — що ви вже нетерпеливитесь, а мамця якраз наклала на лице вітамінову масочку і мусить з нею бодай годину пролежати. Знаєте що? Підіть купіть мені кілограм винограду, бо як пошлю ту Марисю, то вона коли піде, то надовго пропаде, а до того ж дівка має погану звичку підскубувати по дорозі куплене.
Я подумала собі, що звичка ця походить від того, що Марисі ніколи нічого не дістається із солодощів чи взагалі чогось ліпшого при столі. Як навіть і залишиться що-небудь, то ховають це в буфет під ключ і тільки тоді, коли стане воно непридатним до вжитку, дозволяють Марисі взяти для себе.
Цим разом я дуже охоче пішла по той виноград. Панна Люся мала рацію, що час тягнувся для мене нестерпно довго.
Виноград продавали в кіоску якраз напроти кам'яниці, в якій жили Заславські, але панна Люся звеліла мені піти по нього аж на ріг вулиці Баторого, де є цілий підвал з виноградом, бо там свіжіший і чистіший (не сідають так мухи) виноград.
А мені що? Я ще радіша від цього: більше часу згаю, менше лишиться чекати!
Пройшла я вулицю Мохнацького, перебігла Академічну і завернула вже у бічну вуличку (їй-бо, не пам'ятаю, як вона називається), аж враз чую: хтось женеться за мною тротуаром.
"Це якийсь п'яний або злодій", — майнула мені думка, і я в одній хвилі, щоб дати вільну дорогу йому, зіскочила з тротуару на брук.
Уявіть собі, тільки уявіть собі, що це був не п'яний, не злодій, а Маркіян Заславський з моїми речами. Клунок з постіллю, який встиг уже розв'язатися і з якого один ріжок подушки безсоромно виглядав на світ божий, він держав на плечах, і валізкою вимахував у руці.
— Нате, — передав мені валізку, — і тікайте, куди можете!
Я подивилася на нього, як на людину, що з глузду з'їхала. Треба сказати, що в тій хвилині він і справді скидався на божевільного: розчухраний, з піною на устах, задиханий, з переляканими очима, він міг уже самим своїм поглядом нагнати страху. Я нічого не розуміла. Але якийсь морозець пройшов мені по спині. Я схопила свої клунки й інстинктивно побігла з ними до найближчої брами.
Маркіян пішов за мною. Він уже трохи відійшов. Уявляю собі — бігти з таким тягарем не так-то легко!
— Ну, що, власне, сталося? — спитала я його. — Куди мені тікати? Від кого?
Хоч нас тільки двоє було в брамі, Маркіян нахилився до мене і сказав пошепки:
— Від пані Яновської. Не йдіть до пані Яновської, бо буде зле. Тікати… Тікати вам треба…
Спочатку мене злість взяла на цього молокососа, що, очевидячки, палаючи бажанням відіграти роль героя-захисника, вифантазував собі якісь недійсні нещастя і мене через свій зелений розум тягне в якусь історію.
Але було не так. Розум у Маркіяна зовсім не зелений. І тільки завдяки тому, що мамунця вважає його за хлопчика, якого нічого більше не цікавить, крім латині і футбола, уникла я ролі, яку призначили мені в своєму домі пані Яновська в порозумінні з добродійкою Заславською.
З уривчастих слів Маркіяна (бідний хлопець аж корчився від ніяковості) зрозуміла я ось що: пані Яновська має мілосць десь на стороні, через яку буває в неї багато неприємностей з паном Яновським. То пані Яновська, за порадою своєї приятельки пані Заславської, придумала ось яку штуку: підшукати десь дівчину з провінції і, делікатно висловлюючись, підсунути її панові Яновському. Тоді пан Яновський, сам маючи грішок за собою, дасть волю дружині… Таким чином, як кажуть, і вовк буде ситий, і коза ціла…