Тарантас перехнябився й заднє колесо з поламаною віссю лежало на землі. Розуміється, Давид Феоктистович був одним із перших на місці події. Якийсь штукар шепо-нув йому, що зникло не знати куди п'яте колесо, й Давид Феоктистович миттю накинувся на юрбу цікавих, вимагаючи негайно повернути вкрадене колесо.
— Возвратітє немедленно пятое колесо! Я вас — в Сі-бірь! На каторгу! Мерзавци!
Давид Феоктистович здійняв такий шарварок, що його ледве пощастило втихомирити прибулим на бешкет поліцаям.
Нема нічого дивного, що революція і громадянська війна припали не до смаку Давидові Феоктистовичу. Нові обставини, коли вже не приїздив ридваном архієрей, коли поволі занепадав собор і вже не треба було "осаждать" цікавих "на плітуар" — зовсім не входили в його плани. Давид Феоктистович не міг одмовитись від своєї плеканої мрії — попасти до штату "сыскной полиции", але цю-мрію тепер він носив потай і обережно, як вазу, до вінців налиту коштовним заморським вином.
Проте, коли денікінці вже були недалеко від міста, Давидові Феоктистовичу урвався терпець. Він вискочив на площу, на базар, і бахнув таку контрреволюційну агітацію та віщування, що, слухаючи їх, далебі, могли б побіліти навіть сірі, давно не фарбовані стіни міських будівель.
Базарний натовп, що досі мав Давида Феоктистовича за дурника, на цей раз у його теревенях — про відновлення "сыскной полиции", вступ на трон Ніколая Ніколаєви-ча та урочистий церковний похід на Москву — вчував не що інше, як глас божий. Місцеві партробітники, червоно-армійці й міліція проходили повз нього байдуже. "А, Давид Феоктистович! Та ну його!.." А Давид Феоктистович не вгавав. Він так захопився новими перспективами, що тут же запропонував записуватись охочим у "отряд сыскной полиции". Та тут трапилась пригода, що мало не коштувала йому життя. Зненацька відкілясь нагодились .політбійці з якоїсь частини, що оце саме відступала. Вони жахнулись з розхитаності й деморалізації запілля, почувши страшні речі, що їх виголошував на базарі Давид Феоктистович. Його миттю заарештовано й приведено до ЧК. Але це ніскільки не налякало Давида Феоктистовича. Він скрізь рекомендувався як агент улюбленої "сыскной полиции", і, певно, не носити б йому більше своєї смаглявої, добре поголеної голови на плечах, коли б до тої кімнати, де наспіх розв'язували питання його життя та смерті, не ввійшов би хтось із місцевих і не сказав звичайне: "А, Давид Феоктистович! Та ну його!.."
Сильвестр Іванович — горбань із похотливим обличчям. Він любив над усе добре вбиратись, і чорні від бруду крохмальні комірці та від когось подарована старезна, зужита "панама" робили з нього справжнє опудало. Він вважав себе за інваліда й регулярно раз на місяць приходив до "місцевої аристократії" — одставного полковника, директора гімназії, земського начальника і казначея — одержувати "жалование". Йому давали 20 копійок, і він почував себе цілком незалежно і, певно, був би щасливий, якби не навісні вуличні хлопчиська, що гилили в нього камінцями, смикали його за хвости від фраку й всяко дрочили.
Проте він був зовсім незлостива людина й швидко забував усі прикрощі, що їх йому щедро одсипала на міських улицях сувора наша земна юдоль. Сильвестр Іванович був вельми вдячна й приязна людина, він міг згодитись* зробити що завгодно для тих, що дарували йому старі діряві рукавички або "жалование". Це й було йому за ахіллесову п'яту. Щороку на місяць або два він виїздив до Харкова спочити від провінційних дошкульни-ків і набрати нових вражень. Його ахіллесова п'ята була відома багатьом, і ось одного дня Сильвестр Іванович з доручення невідомих осіб сів поруч із чистильником чобіт на мосту в кінці Катеринославської вулиці й старанно роздавав перехожим якісь папірці-метелики. Публіка недбало брала їх і ліньки підносила до своїх очей, гадаючи прочитати якесь оповіщення про приїзд нової трупи чи щойно відкриту крамницю або хіроманта. Одначе після перших же рядків вона боязко ховала ті папірці до кишені, щоб потім нишком їх прочитати вдома. До півдня перехожі дивувались із зухвальства революціонерів — прилюдно, в центрі міста, одверто роздавати прокламації! Для цього справді треба мати "безумство храбрых..." Опівдні Сильвестр Іванович, як і всім іншим, увічливо втрутив прокламацію перехожому околодочному... Околодочний, зиркнувши всередину, мало не зомлів від подиву й жаху. Сильвестра Івановича заарештували, допитували, але з того нічого не вийшло. Від нього годі було чогось дізнатись певного, окрім дитячої белькотні про "жалование", інвалідність та модні костюми. Після кількох стусанів ріого таки випустили. Одначе химерна доля судила Сильвестрові Івановичу ще раз потрапити до поліції. На цей раз його використали аферисти. Сильвестра Івановича "опрацювали", вирядили в розкішний костюм, і ось група "золотої молоді" разом із папою-поміщиком, що його роль розігрував Сильвестр Іванович, під'їхали фаетоном до мануфактурної крамниці. "Папа" вибирав крам на провінцію, а "синки" переносили важкі сувої до фаетону. Аляпуваті манери й пристрасть до краму, що їх виявив Сильвестр Іванович у крамниці, не вразила продавців: той, хто має гроші, має право бути дурисвітом і оригіналом. "Синки" набрали досхочу мануфактури й залишили "папу" розплачуватись. Коли фаетон од'їхав, здивовані продавці побачили, що "поміщик" зовсім і на думці не м/ає уходити. Він просив показати йому нові й нові сувої, розглядав їх і відкладав.
Через годину його поведінка видалась крамареві непевною, і він попросив заплатити за взятий уже крам. Сильвестр Іванович охоче на це погодився, видобув із кишені доброго гаманця й заплатив... 10 копійок, що йому видали для цього аферисти. Він знову опинився в поліції, його люто бито і все ж таки через кілька днів випущено.
"Я ОКОНЧИЛА ВОСЕМЬ КЛАССОВ ГИМНАЗИИ"
Ми познайомились допіру з двома представниками тих, кому було вільно все з передреволюційних часів. їх безліч товклося колись скрізь по святій Русі, як парії, на потіху обивателеві й на дику розвагу попам та купцям. Але помилився б той, хто гадав би, що вони зникли разом із передреволюційним минулим. Вони й далі ведуть свою печальну генерацію, прибираючи нових рис відповідно до нових обставин і вимог часу. І той факт, що вони й тепер лишаються соціально безпритульними, полишеними напризволяще своїх хворобливих витівок і глузів юрби, править за прикру гримасу нашої сьогоднішньої міської вулиці. Ось кілька їх, що блукають по Києву.