— Тату, щоб я померла, якщо ти рушиш з місця! Прошу тебе, вислухай мене, тату любий!
— "Е! — думаю собі.— Хочеш мене примусити силоміць! Ні, люба моя! Не знаєш ти, видно, свого тата..." І давай щосили батожити коняку. Шкапина моя слухається, скаче, скаче, але раз у раз повертає голову назад, щулячи весь час вуха.
— Вйо,— кажу я їй,— "не заглядай у пляшку", не озирайся, розумнице моя, туди, куди не слід...
А самому, думаєте, не хочеться повернути голову назад і поглянути, хоч раз глянути туди, на те місце, де вона лишилася?.. Але ні. Тев'є не баба. Тев'є знає, як поводяться, коли спокушає нечиста сила...
Одним словом, не буду розводитись, шкода вашого часу. Якщо мені судилися смертельні муки, то я вже напевне їх зазнав, покуштував смак пекла з чистилищем, з усіма тортурами для грішників, що описані в наших святих книгах. Спитайте в мене, що це таке, і я вам скажу! По дорозі мені весь час здавалося, що вона біжить слідом за возом і гукає: "Вислухай мене, татоньку, тату любий!.." І в голові промайнула думка: "Тев'є! Ти забагато береш на себе! З тобою нічого не станеться, коли зупинишся на хвилину і вислухаєш, чого вона хоче. Може, вона має тобі сказати щось таке, що тобі слід знати? Може — хто зна? — вона передумала, розкаялась і хоче повернутись назад? Може, вона в нього мучиться і просить тебе, щоб ти їй допоміг викараскатися з пекла?.." Може, і може, і багато ще таких "може" спадають мені на думку, і Хава уявляється мені дитиною, і на згадку приходить відоме речення: "Жаліє, як батько дітей своїх",— немає поганої дитини в батька, і я картаю себе і кажу сам на себе, що я не вартий того, щоб топтати ряст на землі! Справді! Чого ти розпалився, як упертий осел? Чого ти тарабаниш? Візьми, розбійнику ти, заверни воза і помирися з нею, вона ж твоя дитина, не чиясь, не чужа! І в голову лізуть якісь недоладні, дивні думки: "Що таке єврей і неєврей?.. І чому Господь бог створив євреїв і неєвреїв?.. А коли Господь бог уже створив євреїв і неєвреїв, чому вони такі відокремлені одне він одного, чому ненавидять одне одного? І прикро стає мені, чому я не знаюся на книжках, як інші, щоб маги змогу знайти на всі ці питання якусь розумну відповідь... І, щоб розвіяти думки, я починаю надвечірню молитву: "Блаженні ті, що живуть у чертогах твоїх і славлять тебе на віки вічні..." Молюсь, виспівуючи на повний голос. Але що з тієї молитви і з того виспівування, коли глибоко в серці бринить пісня: "Ха-во! Ха-во! Ха-во!.." І чим голосніше співаю слова молитви, тим ще гучніше бринить "Ха-во", і чим більше хочеться її забути, тим виразніше постає перед очима вона, і здається мені, що я чую її голос, як вона вигукує: "Вислухай мене, тату любий!" І я затуляю собі вуха, щоб не чути її, і заплющую очі, щоб її не бачити, і проказую молитву, не чуючи, що кажу, і б'ю себе в груди, каюсь, не знаючи в чому, і життя моє розбите, і сам я розбитий, і нікому не розповідаю про мою зустріч, і не говорю ні з ким про неї, і ні в кого про неї не допитуюсь, хоч знаю, дуже добре знаю, де вона і де він, і що вони поробляють. Але чорта пухлого у мене про це довідаються. Не діждуть цього мої вороги, щоб я комусь поскаржився. Отака людина Тев'є!..
Цікаво знати, чи всі чоловіки такі, чи тільки я такий божевільний? Ось, наприклад, одного разу трапилося... Ви не сміятиметесь з мене? Боюся, що ви з мене сміятиметесь... Іноді буває: надягну святкове вбрання, подамся на залізницю і вже ладен сісти та поїхати туди, до них,— я знаю, де вони живуть... Підходжу до касира і прошу дати мені квиток. "Куди?" — запитує він мене. "До Єгупця",— кажу я. "Такого міста,— каже він,— у мене немає..." — "У такому разі це не моя вина",— кажу, повертаюсь до нього спиною і подаюся додому, скидаю святкове вбрання і беруся знову до роботи, тобто до готування сиру і сметани, до візка і до кобили... Як сказано: "Кожен до свого ремесла і до своєї роботи",— кравець до ножиць, а швець до дратви... Еге ж, смієтеся з мене? Я так і знав! Знаю навіть, що ви собі думаєте. Ви думаєте: "Оцей Тев'є зовсім якийсь пришелепуватий!.." Тому я вважаю, що "до цього місця читають у суботу",— на сьогодні досить... Бувайте здорові й дужі і пишіть частіше листи. Але, ради бога, не забувайте, про що я вас просив: щоб було тишком-нишком, тобто щоб ви не зробили з цього книжки. А коли вже вам і доведеться писати, то щоб ви писали про інших, не про мене. Мене забудьте, немає, язиком злизало Тев'є-молочаря!..
Шпринця
— Великий і щирий привіт вам, пане Шолом-Алейхем, мир вам і дітям вашим! Скільки років не бачились! Матінко, скільки води спливло за цей час! Скільки лиха ми обидва і всі євреї зазнали за ці кілька років: Кишинів, "конснетуція"24, з погромами, з наклепами і напастями,— ах ти, господи, владико небесний!..
Я тільки дивуюсь вам,— прошу не гнівайтесь,— що ви, нівроку, анітрішечки не змінились! А погляньте на мене: мені ж іще шістдесяти нема, а дивіться, який білий став Тев'є! Це ж неабищо — "муки виховування дітей", скільки натерпишся через них! А хто ще має стільки турбот від виховування дітей, як я? Мене спіткало нове лихо, з моєю дочкою Шпринцею, лихо, що перевершує всі нещастя, яких я зазнавав досі. Проте нічого, живу, як сказано там: "Проти волі живеш",— хоч лусни, а співай тієї пісеньки:
Що маю робити
І як далі жити?
Бо ж роки минають,
Та й грошей не маю!..
Одним словом, як сказано в талмуді: "Схотів Господь потішити",— захотілось богові зробити ласку євреям і наслав на нашу голову нову напасть — "конснетуцію!" Ой, ота "конснетуція!" Раптом сталася паніка серед наших багатіїв, почали втікати з Єгупця за кордон, нібито на теплі води, солоні ванни, нерви лікувати, витівки нероб... А коли роз'їжджаються з Єгупця, то Бойберик з його повітрям, і з його лісом, і з його дачами копійки щербатої не вартий. Але ж ми маємо великого бога, який піклується про свою бідноту, щоб вона ще трошки помучилась на цьому світі, от він і послав нам літо — ай-ай-ай! Наїхало до нас у Бойберик з Одеси, і з Ростова, і з Катеринослава, і з Могилева, і з Кишинева сотні тисяч багатіїв, дук, мільйонщиків!
Очевидно, там "конснетуція" ще лютіша, ніж у нас в Єгупці, бо втікають, кінця-краю не видно втікачам. Спитаєте, чого вони втікають саме до нас? А чому, скажіть, наші тікають до них? У нас уже, хвалити бога, так повелося — коли починаються балачки про погроми, євреї тікають з одного міста до іншого, як сказано в Біблії: "Поїхали і отаборились, отаборились і поїхали"...— тобто ти їдь до мене, а я поїду до тебе... Тим часом Бойберик несподівано став справжньою столицею, повно чоловіків, жінок і дітей. А діти люблять дзюбати. Отож потрібне молоко, масло, а де знайдеш це все, як не у Тев'є? Одним словом, Тев'є ввійшов у моду. Звідусіль тільки й чути: "Тев'є і Тев'є!", "Реб Тев'є, будь ласка, сюди!", "Реб Тев'є, зайдіть до мене!" Господня воля, нічого не скажеш...