Звичайно, я його цим приголомшив.
— Тевелю,— каже він,— ти розумна людина, а поставив переді мною,— каже,— одним духом стільки запитань, та ще хочеш,— каже,— щоб я тобі негайно відповів? Але я тобі відповім на все по порядку...
— Ні,— кажу я йому,— ви мені, любий панотче, ніколи на це не відповісте. Знаєте чому? Бо всі ваші думки я знаю наперед. Ви дайте мені краще відповідь,— кажу,— ось на що: чи зможу я ще побачити мою дитину, чи ні?..
— Що значить "ще"? — схопився він.— 3 твоєю дочкою, боронь боже, нічого лихого не станеться, навпаки...
— Знаю,— кажу,— знаю, ви хочете її ущасливити! Я не про це говорю, я хочу знати, де моя дитина і чи можу я з нею побачитись?
— Все що завгодно,— каже він мені,— тільки не це...
— От так би і говорив,— кажу,— коротко і ясно! Бувай здоров,— кажу,— і хай тобі бог за це відплатить,— кажу,— сторицею...
Повертаюсь додому, а моя Голда, скоцюрбившись чорним клубком, лежить у ліжку, не маючи більше сил плакати.
— Вставай,— кажу,— жінко, скидай черевики, і сідаймо на долівку справляти жалобу, як бог звелів. "Господь дав, Господь забрав",— не ми перші, не ми останні. Нехай нам здається,— кажу,— що ми ніколи не мали Хави, або нехай здається нам,— кажу,— що вона, як Годл, подалася ген-ген до Крижаного моря, бозна, чи ще побачимо її... Господь,— кажу,— владика наш, сповнений милосердя і ласки, він знає, що робить!..
Отак виливаю я своє горе і почуваю, що сльози душать мене, застрягли, як кістка в горлі. Але Тев'є не баба. Тев'є стримується! Хоча це тільки так говориться, що "стримується". Бо, по-перше, ганьба! По-друге, як можна стриматись, коли втрачаєш живцем таку дитину, такий брильянт. Вона, не знаю чому, люба і мені, і матері чи не більш, ніж усі інші діти. Може, це тому, що Хава в дитинстві багато хворіла, мала всі, які тільки є на світі, хвороби. Ми якось просиділи над нею кілька ночей поспіль, не раз криком, просто криком відганяли від неї смерть, врятували, як рятують маленьке розтоптане курча, бо, коли бог хоче, він з мертвого робить живого, як сказано у молитві: "Не помру, бо житиму!" — коли не судилося вмирати, то не вмреш... А може, це тому, що Хава добра, віддана дитина, завжди любила нас обох, ладна була душу за нас віддати. Спитаєте, як же сталося, що вона таке вчинила? Що ж, по-перше, така вже наша доля. Не знаю, як ви,— я вірю, що від долі не втечеш. А по-друге, це якась халепа, лихе око чи просто — чаклунство! Можете сміятися з мене, проте скажу вам, що я зовсім не такий вже неприторенний дурень, щоб вірити у нечисту силу, домовиків, привидів і тому подібні дурниці. Але в чаклунство, бачте, я вірю, бо що ж це, як не чаклунство? От послухайте далі, і ви самі скажете те саме...
Одним словом, коли в святих книгах сказано: "Проти волі живеш",— тобто людина сама собі не вкорочує віку, то це недаремно: нема такої болячки на світі, яка б не загоїлась, і такого нещастя, яке б не забулося. Тобто воно не забувається, але що поробиш? "Людина подібна до тварини". Людина повинна тяжко працювати, вмиватися сьомим потом, поневірятись і надсаджуватись заради шматка хліба.
Ми взялися знову всі до роботи: моя жінка і діти до глечиків, я до своєї кобили і візка, і "все пішло своїм звичаєм",— світ не стоїть на місці. Наказав я суворо в хаті, щоб Хави не згадувано було — немає Хави! Викреслено — і вже! Зібрав я трохи масла, сиру й сметани, усе свіжий товар, і подався в Бойберик до своїх покупців.
Приїхав у Бойберик,— усі радіють, привітно зустрічають:
— Що поробляєте, реб Тев'є? Чому це вас не видно?
— Що маю робити? — кажу.— Той самий невдаха, що і раніше: корівчина,— кажу,— в мене здохла...
— Чим пояснити,— кажуть вони,— що саме з вами трапляються всілякі чудеса?
І люди розпитують у мене, кожен окремо, яка корова в мене здохла. Скільки вона мені коштувала? І скільки корівок у мене ще лишилося? Розважаються, сміються, як, у доброму гуморі бувши, звичайно сміються багатії з бідняка-небораки по обіді, коли в них спокійно на серці, а надворі година: тепло, зелено і хочеться дрімати...
Тев'є, однак, людина, яка вміє підтримувати жарт. Чорта пухлого в мене дізнається хто-небудь, що діється в моєму серці! Покінчивши справи з усіма покупцями, подаюся назад з порожніми глечиками додому. Їду лісом, попустивши віжки, нехай кобила йде собі помалу і потихеньку щипає травичку. А сам я заглиблююсь у свої думки і міркую про все чисто: про життя і смерть, про цей світ і потойбічний світ, і що таке взагалі світ, і навіщо живе людина, і ще про подібні речі, щоб трошки розважитись, забутися, тобто щоб не думати про Хаву. І як на те, лізе мені в голову саме вона — Хава. Вона постає перед моїми очима, висока, гарна і ставна, як тополя, або ще такою, якою була в дитинстві,— маленька, хирлява, квола, сидить, як пташеня, у мене на руках, голівку схиливши на моє плече: "Що тобі, Хавочко? Дати тобі папи? Трошечки моні?" І я на якусь мить забуваю, що вона накоїла, і мене тягне до неї, і душа щемить, сумує, ниє... Але тільки-но пригадаю все, в мені спалахує вогонь, і лють буяє в моєму серці проти неї, і проти нього, і проти цілого світу, і проти самого себе за те, що не можу забути її ні на хвилину. Чому я не можу її викреслити з пам'яті, вирвати з серця? Хіба вона цього не заслужила? Для того хіба мусить Тев'є все своє життя світу божого не бачити, землю носом рити, викохувати дітей, щоб вони потім враз відірвались силоміць, відпали, мов та шишка з дерева, і полетіли ген-ген далеко з вітром і з димом?.. "От, приміром,— думаю собі,— росте дерево, дуб у лісі... Приходить чоловік із сокирою, відтинає гілку, ще гілку і ще гілку... А що таке дерево без гілок, прости Господи? Візьми вже краще ти, чоловіче, і зрубай все дерево геть до пня — і хай цьому буде кінець. Навіщо стирчати голому дереву в лісі?.."
І отак, поринувши в ці думки, почуваю раптом, що моя шкапа зупинилась — стоп! Що таке? Підводжу очі, дивлюся — Хава!.. Та сама Хава, що й раніше, не змінилась ні на волосинку, навіть убрання не змінила!.. Перше, що спадає мені на думку,— скочити з воза, схопити її в обійми і поцілувати. Але зразу ж за цим спалахує інша думка: "Тев'є, ти що — баба?" І я смикаю віжки: "Вйо, неборако!" — та звертаю праворуч. Дивлюся,— вона теж звертає праворуч, махає до мене чогось руками, немовби кажучи: "Зупинись на мить, я мушу тобі дещо сказати..." У мене наче щось увірвалося всередині, защеміло серце, опустилися руки, ноги тремтять — от-от скочу з воза! Але я стримую себе, смикаю віжки і беру ліворуч. Вона теж бере ліворуч, дивиться на мене безумними очима, лице біле мов крейда... "Що робити? — думаю собі.— Зупинитись чи їхати далі?" Але перш ніж я встиг оглянутись,— ага, вона вже схопила конячину за вуздечку і звертається до мене: