Годл
— Ви дивуєтесь, пане Шолом-Алейхем, що Тев'є давно не видно? Він, кажете, змарнів дуже, якось одразу, кажете, посивів? Ех-хе-хе! Коли б ви знали, скільки горя, скільки болю ховає в серці оцей Тев'є. Як там у нас написано: "Земля-бо єси і в землю відійдеш",— людина слабкіша за муху і міцніша від заліза... Таки справді, хоч пиши про мене книгу! Де тільки є якесь нещастя, лихо, напасть — воно мене ніяк не обмине. Звідки таке береться, не знаєте? Може, тому, що я з природи неприторенний дурень, який вірить кожному на чесне слово? Тев'є забуває, що наші мудреці наказували нам сотні разів: "Поважай його і стережись його",— по-нашому це означає: "Не вір собаці!.." Але що мені робити, питаю я вас, коли в мене така вдача? Я, як ви знаєте, ніколи не втрачаю надії і ніколи не скаржусь на того, хто живе вічно. Як він править світом, так воно і повинно бути. Бо спробуйте-но поскаржитись, хіба це вам допоможе? Адже ми кажемо в молитві: "Душа — твоя, і тіло тобі належить",— що ж знає людина, і чого вона варта? Я завжди з цього приводу сперечаюсь з моєю старою.
— Голдо,— кажу я,— ти грішиш. Є у нас притча...
— Нащо мені притча,— каже вона,— ми маємо дочку на виданні; а після цієї дочки є,— каже,— нівроку, ще дві дочки; а за цими двома — ще троє!..
— Пусте,— кажу,— Голдо! Наші мудреці і про це подбали. Є,— кажу,— і на це притча...
Та вона не хоче слухати:
— Дочки,— каже вона,— та ще дорослі, теж добра притча.
От і балакайте з бабою!
Одне слово, як ви бачите, в мене є, нівроку, товар на вибір, і навіть добрий товар, нічого бога гнівити, важко сказати, яка краща. Мені самому якось незручно хвалити своїх дітей, але ж я чую, що люди кажуть: "Красуні". І найвдаліша — старша, Годл звуть її; вона друга після Цейтл, тієї, що закохалась, якщо пам'ятаєте, у кравця. Та й вродлива ж, кажу я вам, друга дочка моя, Годл,— як це вам змалювати? Тільки, мабуть, словами з святого письма: "Бо прекрасна вона на виду",— сяє, мов рання зоря. І як на те, ще й голову має на плечах: пише і читає єврейською і російською мовами, а книжки... книжки ковтає, мов ті галушки. Ви ж, певно, запитаєте мене: звідки беруться книжки у Тев'євої дочки, коли батько її торгує лише сиром і маслом? Бачите, оце ж і я допитуюсь у них, в отих гарних парубків, які, вибачайте, не мають цілих штанів, а вчитися їм хочеться. Як ми кажемо в пасхальній молитві: "Всі ми мудрі",— всі хочуть учитися, "всі розумні",— всі мріють стати вченими. Спитайте їх: чого вчитись? Навіщо здалась їм ота вченість? Нехай би так кози знали, як у шкоду лізти! Зрештою, їх навіть нікуди і не пускають вчитися, як то кажуть: "Не простягай руки твоєї",— дзуськи... Проте, бачили б ви, ще як вчаться! І хто? Ремісницькі діти. З кравців, з шевців — бог мені свідок, що не брешу! Вирушають до Єгупця чи до Одеси, валяються по всіх горищах, їдять кольки і закушують болячками, цілими місяцями у вічі не бачать шматка м'яса, складаються по шість осіб на одну хлібину з оселедцем, і "радій на свято своє",— гуляй, голото!
Коротше кажучи, один із цієї "кумпанії" прибився до нашого кутка, якийсь неборака, живе недалеко від нашого села. Я ще знав його батька — набивав цигарки і був злидарем, нехай простить мені, сім днів на тиждень пухнув з голоду! Та не об цім зараз річ, бо коли мудрецю ребі Йоханану18 не соромно було чоботи латати, то цьому, напевне, личить, щоб у нього був батько, який цигарки набиває. Дивує мене тільки ось що: чого тобі, злидареві, так кортить учитися? Правда, лиха година його не взяла, він має на плечах розумну толову, таки дуже розумну голову. Перчик зветься він, цей шибеник. У нього і вигляд, як у перчини. Побачили б ви його — жевжик, маленьке, чорняве, миршаве, але ж премудростей набрався достобіса, а язичок — вогонь і полум'я, сірка і порох.
Одного разу повертаюсь додому з Бойберика, здавши там трохи товару, цілий транспорт сиру, масла, сметани тощо. Сиджу собі, замислившись, як звичайно, думаю про справи небесні, про те й інше, про єгупецьких багатіїв, яким, нівроку, так щастить, так щастить, і про невдаху Тев'є з його шкапою, які все життя своє поневіряються, і ще про подібні речі. Надворі літо, сонце пече, мухи кусають, а навколо чудесний світ, великий, просторий, хоч здіймайся вгору і лети, випростайся і линь...
Раптом бачу — піщаним шляхом чимчикує парубок, тримаючи пакуночок під пахвою, упріва, ледве дихає.
— Гей, юначе, сідай,— кажу йому,— підвезу трохи. Однаково їду порожняком. Як воно там,— кажу,— у нас написано: "Коли зустрінеш осла, товариша свого, не залишай напризволяще",— ну, а людину й поготів...
Усміхнувся шибеник, але не примусив себе довго умовляти і сів на воза.
— Звідки,— кажу,— цікаво знати, чимчикує парубійко?
— З Єгупця.
— Які діла має,— кажу,— такий парубійко, як ти, в Єгупці?
— Такий парубійко, як я,— каже він,— складає екзамени.
— На кого,— кажу,— вчиться такий парубійко, як ти?
— Такий парубійко, як я,— каже він,— ще сам не знає, на кого він вчиться.
— Коли так,— кажу,— чого ж такий парубійко, як ти, морочить собі даремно голову?
— Не турбуйтесь, реб Тев'є, такий парубійко, як я,— каже він,— вже знає, що йому робити.
— Скажи-но мені,— допитуюсь далі,— якщо вже я тобі знайомий, хто ж ти такий, цікаво знати?
— Хто я такий? Я,— каже він,— людина.
— Бачу,— кажу,— що не осел. Я хочу знати, чий ти?
— Чий,— каже він,— можу бути? Я божий...
— Знаю,— кажу,— що божий, адже ж у нас написано: "Всіх звірів створив і всіх тварин..." Я маю на увазі, звідки ти родом,— чи ти з наших, чи, може, з Литви?
— Рід мій походить від Адама, а сам я,— каже він,— тутешній, ви мене знаєте.
— Хто ж,— кажу,— твій батько? Хотілося б уже чути!
— Мого батька,— каже він,— звали Перчик.
— Тьху на твою голову! Навіщо було мене,— кажу,— так довго морочити? То ти, виходить, папіросника Перчика синок?
— То я,— каже він,— виходить, папіросника Перчика синок.
— І вчишся,— кажу,— в класах?
— І вчуся,— каже він,— у класах.
— Ну-ну, будь ласка,— кажу,— голодранці пішли в танці, а голобокі в скоки. Скажи-но мені, золотко моє, з чого, наприклад, ти живеш, цікаво послухати.
— З того,— каже він,— що їм.