— Чого ж ти плачеш?.. Поставиш хату й житимеш...
— Еге, еге... Тонким зробивсь на сльози... Вже вибачай.
— Це хворість твоя сльозами сходить. Як видужаєш, усе мине.
— Так довго жду того гнізда на кручі, що вже, здається, і не діждусь...
Сів на диван, знеможений. Вслухався в біль у грудях, що ріс і ріс, розпростувався, немов живий.
— Бачиш, яке ледащо стало... А був козак!.. — озвався журно. — Силу мою розвіяли по тій пустелі, брате... Журба, цинга та ревматизм... Та муштра!.. "Тягни носо-ок!.." Безглуздя...
— Ти, може, ліг би?
— Ляжу... — зітхнув Тарас. — Побудь поблизу сходів, бо ще впаду... Виходжу — світ хитається... Як шхуна в морі...
— Добре. Я йтиму слідом.
Сторожко, мов серце мав з кришталю, підвівся, рушив...
— Власне, я погукав тебе, Сашко, для того, аби порадитись... про видання...
— Книжок для шкіл?
— Догадливий...
— Колись казав, що кликатимеш, от я й того...
— Ти знаєш, що хочу я, крім "Букваря", надрукувати ще й "Арифметику", "Історію" свого народу і "Географію" та "Етнографію", — сказав Тарас, коли вже ліг у ліжко. — Та, бачу, сам не встигну... То, може, ти, Степановичу, візьмеш на себе дещо, хоч "Етнографію"?
— Візьму. Принаймні спробую... — озвався скромно Олександр.
— Спасибі!
— Нащо дякуєш? Хіба мені чуже це діло і цей народ, якого ти так ревно прагнеш вивести у світлий день?
— Пробач. Я так, від радості... Ти гарно мовив, брате, — у світлий день... Тут лежачи, я скучив геть за сонцем... Якби піти хоча б в якусь оранжерею і глянути на цвіт дерев!..
— Мені недавно подарували квітучий кущ камелії, — гукнув Чужбинський весело. — Пришлю тобі.
— Спасибі. У тебе ж він лише один... Не треба... Як оселюсь на кручі біля Дніпра, насію всюди квітів!.. Щоб вся гора мені цвіла, щоб ясно було на ній від цвіту!..
— Яз Ісківців тобі пришлю насіння. У мене там цього добра!..
— Садок ростиме довго. А квіти — враз. За місяць ужо цвітуть... Приїдеш на ту красу?
— Аякже!
— Поставим стіл під деревом, — там, певно, є дерева! — і питимемо з тобою чай... Настурція цвіте, майорці... І матіола пахтить, пригріта сонцем, що стомлено лягло спочити ген за Дніпром... А хмари там — неначе соняшники в цвіту!.. Чого ти плачеш?
— Плачу? Тобі здалося... Війка попала в око...
Тарас притих.
— Не віриш, що буде так? — озвався згодом.
— Вірю. Чого б я мав не вірити...
Мовчали довго, дивлячись кудись убік.
— Я вже піду, — озвався гість неголосно. — Стомив тебе розбурхав... Прощай!
— Спасибі, що завітав, — підвівся, сів у ліжку. — Подумай, хто б узявся за "Географію"? "Історію" сам напишу...
— Видужуй швидше!
Стежив, як поринає сходами під антресоль Чужбинський і так хотілося його гукнуть, затримати. Чомусь здалося раптом, що це остання зустріч... Химери! Де він дінеться? Прийде. А ні, самі покличемо чи завітаємо в його квартиру...
І все ж, як двері грюкнули, упало серце. Довго лежав, сумуючи над тим, чого не сталося і що лише відчула його душа. Це, певно, все самотність, її нудьга. Радіє, як хто прийде, надміру й печалиться, розстаючись, так, ніби то н;і завжди... Прийшов, пішов — не вперше і не востаннє!.. Не сходяться гора з горою, кажуть, а люди інше діло... Поїдуть ось на Україну... А як поставить хату біля Дніпра, на горах, усі його друзяки топтатимуть туди стежки!..
Спочивши трохи, звівся, накинув свиту, взувся в м'які кімнатні чоботи й зійшов униз. Робота — його рятунок. Із нею він уже не сам.
Не взявся до офорта, де треба сили й сили, а сів біля мольберта, з якого хмуро зирив недомальований автопортрет, точніше, повторення того портрета, який торік на виставці купити зволила її височество княгиня Олена Павлівна. І досі він не збагне, навіщо він їй здався, його портрет?.. А може, їй він сам вже тим цікавий, що висміяв її чванливу родичку, дружину царя Миколи?.. Жінки, жінки!..
Поклав мазок, примружився, щоб зосередити усю увагу на полотні, й відчув, як зноситься його душа... Що не кажіть, а фарбами писати найприємніше!.. Офорт хороше діло, та й акварель чи сепія... І все ж таки художником себе вповні відчуєш лише, коли малюєш на полотні, олійними!..
Стомився швидко. Пензель його не слухався, і через те примусив себе полишити таку приємну працю. І вкрай потрібну. Гроші за цей портрет, призначений для лотереї, підуть на ті книжки для шкіл, які він має видати і про які сьогодні вони вели розмову з недавнім гостем...
Згадка про Олександра війнула в душу знову холодним духом. Мабуть, щось має статись... Може, Сашко також захворіє? Ще лютий місяць. Холодно і водночас уже волого. А він же теж не бережеться...
Відчув, що змерз. З вікна таки добряче дме. Напевно, вітер з півночі... Якби ж йому з майстерні видно було Неву, її відкритий простір!.. І трошки сонця... Господи, як скучив він за сонцем!.. Як випаде погожий день, нехай там що, махне рукою на заборону і вийде в світ — поглянути, вдихнути вітру, променів!..
Зиркнув на сіре, з забережнями довкруг вікно й пішов нагору. Бродить отак щодня між ліжком та мольбертом або столом, змагаючись з усім, що прагне його зламати, змусити лягти й чекати тихо хтозна-чого. Невпинний герць, упертий бій!.. А серце йому болить, а в грудях йому пече... Мікстури щось не дуже допомагають. І лікарі його сумні... Коли б писались вірші, то легше йому було б!.. Принаймні так здається йому тепер, оскільки вони не йдуть, не пишуться... Вони приходять з болю... Але душі!.. Біль тіла — завада віршам, творчості... А може, ті його кати з Фонтанки, не справившись з його душею, взялись ламати тіло, щоб вбити так поезію?.. За десять літ зробили з нього діда і прикували хворостями в оцих важких, холодних стінах... Може, тому його пужнули так з України, щоб не ожив, як Прометей, не вирвався з цього полону?..
Упав на ліжко. Потім схопився, сів до столу. Вмочив перо... Ні, вірші так не пишуться,.. Це стан душі... Картину можна виліпити з мазків, як ліплять гнізда ластівки, а вірша — зась...
Пустельне білів папір. Перо в руці тремтіло. Аж поки впало, крутячись, немов підбитий в польоті птах... О музо! Ти полишила його в юдолі печалі й сліз і десь собі повіялася попід тинами та по шинках?.. А чи в покоях панських, п'яненька, тихо бренькаєш на дзвінкострунній лірі?..