— Я ж не сказав — жандарми, — вловив той настрій Чернишевський. — В Орлових та Долгорукових теж є "дружки" і серед ваших земляків.
— Це правда.
— Принести, може, чаю? — спитав Василь Михайлович, який боявся таких розмов.
— Ні. Ми йдемо. Спасибі, — сказав Тарас. Прощаючись, промовив мрійно: — Чудо!.. Вертаю з України, а в нас — журнал!.. Як у людей...
— Я трупом ляжу, а це зроблю, — врочисто й твердо мовив Василь Михайлович...
...Над Петербургом простерла крила тепла травнева ніч... Не біла ще, а сивувата, наче морський туман. І ліхтарі горіли не скрізь, та тільки то тут, то там. Як вовчі очі... Мойка зітхала сонно, хлюпаючи в слизьке каміння набережної... Мовчали довго, слухали, як засинає місто… Тарас озвався перший, бо не любив мовчання вдвох:
— Я був у вас на Волзі... Могуть, краса!..
— Коли вертались із-за Уралу? — спитав спокійно Чернишевський.
— Відвідав ваш Саратов. Шукав Миколу Костомарова.
— Ви знаєте, що він приїде скоро?
— Чув. Тільки жаль, що ми, напевно, з ним розминемося...
— Збираєтеся на Україну?
— Я там не був аж цілих дванадцять літ!.. — не скоро сказав Тарас.
— Шкода, що я не бачив краю вашого... Там, мабуть, рай?
— Едем!.. — всміхнувся гірко. — Кріпацькі райські кущі...
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають...
— Які страшні й прекрасні вірші! Це, звісно, ваші?
— Писані ще за Уралом, — глухо сказав Тарас. — Наперекір всьому і всім!..
— Я радий, я щасливий, що познайомився, Тарасе, з вами, — озвався Чернишевський схвильованим, аж ледь тремтячим голосом. — Було б таких багато, ми визволили б народи наші!..
Тарас промовчав: мимо пройшло якихось двоє молодиків, а він же знав із уст Мокрицького, що до його особи поліція і досі не байдужа. Та й Чернишевським вона також цікавиться...
У Петропавловці пробило одинадцять.
— На вулиці нам не дадуть поговорити толком, — сказав Тарас. — Коли б кудись...
— На Марсовому, як у степу, все видно.
— Ай справді! На засланні, як треба було погомоніти з кимось без зайвих вух, ми йшли у степ.
— Чи скоро ви поїдете на Україну? — промовив Чернишевський, як вибралися з тісної набережної на вільний простір Марсового.
— Вже клопочусь об паспорті, — сказав Тарас. — П'ять днів як подано про це прошення, а від міністра двора нема нічого. Ви ж знаєте, що Академія йому підлегла?
— Діло це політичне, отже, — як скаже Третій відділ, то так і буде.
— Жандармське царство!
— Будете на Україні, в народній гущі, вслухайтесь і придивіться, що там... Які ідеї бродять? Чи ще надовго стане терпіння ждати волі із царських рук? Якої волі прагнуть прості селяни-кріпаки? Чи змовчать, чи підкоряться, якщо їх звільнять без землі? — промовив тихо Чернишевський.
— На майже все я міг би вам і зараз відповісти... — сказав Тарас. — Та хай уже, як побуваю вдома, на Україні...
— Ви маєте якісь зв'язки з домівкою?
— Я їх ніде й ніколи не поривав. Тим паче тут, у Петербурзі, де земляків чимало й вони постійно їздять сюди й туди.
— Це все панки. Мене ж цікавить простий народ.
— Мене також, — всміхнувся. — Панки самі не їздять, із ними слуги різні, з якими я знаходжу спільну мову скоріше, ніж з панами. А в дворових рідня по селах...
— І все ж самі побачите і більше, й глибше.
— Мабуть...
— Я всіх розпитую, хто побував у селах, у глушині. Чекаю на Костомарова... Цікаво, що там діється у нас, на Волзі-матінці!.. Все спить чи вже розплющує на волю очі?..
Оглянувшись, Тарас сказав рядками з вірша:
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру —
Та й заходиться вже будить!..
— Не скажеш краще! Коротко і просто в ціль. Як постріл!.. "Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру..." Давно ви це написали?
— Торік, десь перед Новим роком.
— Надрукувати б цей вірш у нас, у "Современнике"! Знялася б буря...
— Спробуємо? — спитав Тарас.
— Ні... Розженуть, розгромлять!.. А рано ще... Та й цензор зніме...
— Знаю. Я так сказав, жартуючи, — зітхнув Тарас. — Тирани можуть вдержатися при владі лише тоді, як музам заткнуть роти. І навпаки, та влада, яка так діє, суть тиранія.
— Ви ще й філософ!.. Звідки у вас знання?
— Біда навчала. І вчився сам, де тільки міг.
— Ви, ваш талант і, врешті, ваша доля доводять красномовно, що лад існуючий, який пригнічує народні маси, знекровлює країну, поступ людства, — сказав суворо Чернишевський. — Ви вирвалися з пітьми до світла творчості, а скільки там лишилося Шевченків, Ломоносових!.. Від Петропавловської долинув бій курантів.
— Нагадують, що там нас ждуть, що місце добрим людям завжди знайдеться, — тихо сказав Тарас.
— Про що ви?
— Про фортецю й всевидяще жандармське око.
— А-а... Вас гнітить ця перспектива?
— Ні, швидше злить!.. Поставили на пострах шведам мури, самі ж тим часом мучать у них найкращих своїх людей. Тут підійшов, хитаючись, худий, тонкий чиновник.
— Це ви? — спитав.
— Ні. Чорт! — пужнув Тарас цікавого.
Той осінив себе хрестом, проте тікати не поспішав.
— Згинь, очмано, а то гукнем квартального! — додав Тарас. Чиновник позадкував, злякавшись чи вдаючи наляканого, а далі кинувся навтікача.
— У мене ще до вас прохання, — озвався тихо Чернишевський. — Чотири роки тому на Київщині зчинився бунт. Селяни йшли на Корсунь, озброєні хто що схопив... їх розстріляли...
— Я побуваю у тих місцях, — сказав Тарас. — Мені уже розказували...
— Дізнайтесь якнайбільше. Це знадобитись може. Як свіжий досвід і як урок, з якого слід зробити належні висновки...
— Гаразд.
Невою в сірій нічній імлі пливли вітрила, щогли...
— Міст розвели! — стривожився за нього Чернишевський.
— Нічого. Я вернуся до Білозерських чи погуляю Літнім, як то бувало в молодості, — сказав Тарас.
— Коли ж ви їхатимете?
— Давно готовий. Тільки одержу паспорт, так і на поїзд!
— Певно, ми не побачимося до того часу... Хай вам щастить!
— Спасибі. Правду кажучи... — протяг Тарас, — мені аж страшно їхати... Не можу я дивитися на цю ганьбу!..