— Вибачте... Я мушу йти... — промовив, відчувши враз, що серце його не витримає цього прощання...
...З весною, з першим дощиком прийшла журба. Майстерня йому тісною стала, немов зробилась меншою, і щось тягло в широкий світ, на простір, під небеса. Можливо, в ньому збуджувався селянський дух чи озивалась буйна козацька кров. Весна — час сіяння і час походів... Тут він даремно марнує вік, якого вже лишилося так небагато. Вірші, що написав, — чотири за цілий рік! — офорти, — кілька вдалих! — мізерна частка праці, яку мав намір виконати. "Кобзар" не вийшов друком, невольнича його сердешна муза чекає теж хтозна-чого... А ще — ця клята самотина!.. Є в нього друзі, щирі його прихильники, і все ж він сам. Людині треба мати свою сім'ю, постійне коло рідних, близьких людей, які в біді і в щасті не відійдуть, розділять усе з тобою порівну...
Як вийшов з Академії, вдихнув п'янкого вітру, що пах уже корою і талим снігом, — аж голова запаморочилася... Постояв трохи, слухаючи той дивний стан, і рушив понад Невою. Сфінкси були ще в білій паморозі. Можливо, з того боку, де зрідка гріє сонце, вони уже й повідтавали, а тут промерзлий камінь ще міцно спав. Нева також була закута кригою; чорнілії лиш промоїни на бистрині... А там уже, напевно, сіють, на Україні, в його селі!.. Рілля лиснить, парує, і нею ходять чорні, як ніч, граки, вишукують собі поживу... А в небі дзвонять жайворонки!.. Ні, треба було таки поїхати через Кубань та Україну!.. Вернули б звідкись у Оренбург. Не скрізь же так йому щастило б на поліцмейстерів, як пощастило в Нижньому...
Посеред мосту стишився. Любив з його вершини дивитися в широку невську далеч, так ніби в ній був вихід із лабіринту міста, що дужче й дужче його гнітив. Ще поки жив запасом щастя визволення та сподіванням на кращі дні, міг не зважать на прикрощі та безгрошів'я, що почалося вже восени.
Тепер відчув: терпінню приходить край. Якщо найближчим часом не дасть цензура дозволу на видання його поезій і він не зможе взяти хоч трохи грошей у видавця, — не матиме за що купити хліба та чаю фунт...
Зітхнув, поправив шапку і рушив далі. Мусить десь пообідати. Так, ненароком начебто. Потрапив саме. Дякую, недавно їв... А втім, якщо так просите...
Всміхаючись своїм думкам, — ще не сприймав трагічно обсілих злиднів, — спинився біля Вершника й згадав, як він уперше його побачив... Коли б не йшов тут, з далечі прожитих літ зринає той щасливий день прилучення до Петербурга і той юнак, що жадібно вбирав очима місто своєї долі-Набережною летіли сани. Снігу було ще досить, хоч він підтав иа сонці і потемнів. Зимовий вже де-не-де відсяював вогнями вікон... Гніздо царів!.. Найбільша скверна, серце самодержавства... Дали йому, нарешті, дозвіл на Ермітаж — відвідувати і працювати. Рік добивався!.. Мабуть, усе могуття, влади спрямоване лише на те, щоб "не пущать", примучувати кожен порив і берегти, яко зіницю ока, саму себе!.. Одвічний ворог поступу, його гальмо...
Семена він не застав. Обоє у театрі. Тому побрів до Вознесенського проспекту, де жив Куліш. Панько навряд чи вдома... Його нечистий крутить довкіл Марії. Просто якась напасть! Хоча б не з'їхав з глузду... Жаль Олександри, змучилася до краю з ним... А пара ж яка була!.. На щастя, — що то злидні! — прийшов якраз учасно.
— О, теща ваша ще десь підстрибує! — гукнула Олександра. — За стіл зібрались саме...
Нічого їй не сказав. Роздягся, сів до столу. Біля стільця господаря, що залишився вільним. Годилося б спитать про пана Пантелеймона, та не посмів, не стало духу.
Згодом, коли обід скінчився, вона сама торкнулася цієї рани.
— .Так і живу... — зітхнула. — Не жінка і не вдова... Як вовкулака, бродить по Петербургу...
— Може, мені про це погомоніти з Пантелеймоном? — спитав Тарас. — Оскільки був боярином...
— Ви ж знаєте його, Тарасе. Зашкодить тільки, — схлипнула. — Може, він переграє, втишиться... Я чула, що Маркевичі збираються кудись майнути...
У грудях щось стенулося і залишилось лежати там шматочком льоду. Рвалася, вважай, остання нитка, якою був прив'язаний до Петербурга... Ні, він не бігав, не набридав. Радів, що є вона десь тут, неподалік, що можна її зустріти, що час від часу його убога келія осяюється її небеським сяйвом, і потім довго чується йому і шерех сукні, і голос, що розказує міські смішні новини й свої домашні та творчі клопоти...
— Ви щось сказали? Знаєте, я нині стала якась така... Щось мовлять, а я не чую... З горя писати навіть розпочала...
— О! Може, з цього пива діждемось дива, — радо вхопивсь Тарас за соломинку. — Я ще тоді, в Мотронівці, відчув, що ви не просто гарна й розумна дівчина... Якби ви знали, серденько, як я тоді позаздрив Пантелеймону!..
— Справді? — засяяла крізь сльози тиха усмішка.
— Ось хрест святий!
— Треба було сказати про те мені... То, може б, я... Для мене ви були що бог!..
— Боги не крадуть чужих невіст... А вкравши, стають простими смертними...
— Ні, ви щасливим стали б!
— Я став солдатом, серденько... На десять літ...
— На нас усіх лежить якесь прокляття!
— Самодержавство йому ім'я.
Помовчали. Тарас давно помітив, що Олександра враз замикалася, відсторонялась ніби, коли торкались тем політичних. Може, це в неї ще відтоді, як розлучили її з Паньком жандарми уже на другім місяці по весіллі...
— Я геть забула про лист Марусі Максимович! — озвалась раптом господиня. — Вона й про вас там каже… Пішла в свою кімнату й принесла аркуш, списаний йому знайомим почерком.
Узяв із впалим серцем. Можливо, в нього вже є своя княгиня?..
— Читайте тут.
Як завжди, нічого певного. Все словеса, обіцянки та ледве-ледве вловне незадоволення його бажанням взяти собі просту селянку.
— Їхатимете, візьміть мене з собою на Україну...
— А що Панько?
— Він, певно, і не помітить...
— Ой закричить: "Грабують! Пробі!" — сказав Тарас. — А може, мені до вас позалицятися, щоб він тримався хати й своєї жінки?
— Кепкуєте! А я гадала...
— Вибачте. Невдало, видно, пожартував... — знітився. — Сидиш один в майстерні... Гаразд. Як буду їхати, то вам скажу.
— Спасибі!
— Хто знає ще, чи пустять мене туди, чи буде за що поїхати...