Радісно було йому і сумно гортати цей гостинець для неписьменних своїх братів. Надійний шлях, та довгий... Це ж скільки треба по ньому йти до сонця, до того дня, що стане Великим днем для долі його народу!..
Зітхнув, поклав рукопис і задивився на ледве жевріючий печальний вогник свічки. Лій розтікався, скапував по свічнику сльозами... Треба купити лампу! Якщо колись вони зі Штернбергом могли її купити, то нині він... Уже п'ятнадцять років, як у могилі його Василь!.. Збігає час... А з ним життя, надії, друзі... Знову дурні ці сльози! Мусить долати їх, знайти в собі запас снаги!.. А може, всі на старість стають такі журливі?.. Старість у сорок шість!.. Це як кому судилося, хто як прожив. А в нього є що згадувати. Йому на долю випало всього по стільки, що іншим вистачило б на два життя!.. Його вже тричі заарештовували, саджали, мов розбійника,.до буцегарні. Останній раз схопили у Прохорівці, в саду Михайла Максимовича...
Дмухнув на свічку, що зачаділа, і темрява накрила хвилею. Шукав рятунку в споминах, у тих далеких, прожитих днях, що вкарбувалися в його буття назавжди і стали, власне, вже ним самим, його живою суттю. Чомусь тепер, — відколи з'явився біль у грудях, — щоночі важко переступити поріг між сном і мисленням. Так ніби жаль втрачати шматки життя, якого й так чимало пішло намарно, віддано на казна-що. А ще — чомусь боявся сну. Здавалося, що поринає у небуття, у ту безмежну вічність, з якої, може, вирине, а може, й ні... У нього ще стільки діла на цій землі, він ще не звершив того, заради чого прийшов на світ. Нещасна його Вкраїна... З якою радістю він поспішав на зустріч з нею після печальних солдатських днів за Каспієм і петербурзьких веселих днів! Закоханий так не летить до милої!.. Вона ж зустріла, як і колись, добром і злом, красою і потворністю, плачем і ніжним усміхом... Любов його єдина, його сльоза!..
...По-справжньому відчув, що вже на Україні, вдома, коли зі шляху з пагорба відкрилася долина Альти та Трубежа і серед неї вихопився з блакиті й зела сам Переяслав. Аж дух йому перехопило й з очей на вуса впали невольні сльози щастя... Він знову тут, на рідній своїй землі, під цим високим, чистим, залитим сонцем небом!.. Він знову п'є пахучий літній ранок, вбирає серцем милу цю благодать, яка ввижалася дванадцять літ розлуки!.. Як довго, боже праведний, він був позбавлений того, що має кожний і що вважає звичним, як хліба шмат або ковток води!..
Дістав з кишені хусточку, яку подарували в Лихвині пани Хрущови, й нишком став утирати сльози. Старий уже, а серце, мов у дитини... Серце... Душа людська... Велика вічна загадка!.. Там, у степах киргизьких, здавалось іноді, що в ньому вбили душу, що вже вона ніколи не одозветься болем за рід людський, за гнаних та упосліджених, і раптом, наче усе живе напровесні, його душа оновлювалася, ставала ще вразливішою і вимагала дії або хоча б нових рядків поезії. Сьогодні він так поспішав на цю прекрасну зустріч, що всю дорогу не дав спокою ні кучеру, ані поштовим коням. Душа взялась тривогою. Хтозна-чого зробилось страшно за свій приїзд, ба навіть за Переяслав і Козачковського, що в нім живе... Тепер, коли побачив старе козацьке місто, вже міг би трохи і заспокоїтися, проте щось муляло й не дозволяло радості розправить крила. Може, боявся змін, що сталися за час його відсутності (на добрі він не сподівався!), а може, щось передчував, як те бувало уже не раз... Міг бути й звичайний страх за те ж таки вразливе серце, якому з кожним роком стає все важче й важче спостерігати людську біду й неволю, жорстокість панства, тупість й одверте здирство чиновників та духівництва...
— Пане, куди вам? — боязко опитав тим часом кучер.
— До Козачковського. Біля базару.
— Мабуть, це той, що лікар?
— Істинно!
Злетів батіг, рвонули коні швидше, й назувтріч скоро вибігли веселі білі хати в хустках садів.
Андріїв дім упізнав по в'язу, що ріс і нині біля воріт. Подальший шлях проїхав немов у сні. З ним сталося незнане щось. Торговиця, яка шуміла неподалік, хати, дерева, небо поблякли раптом, втратили чіткі знайомі обриси... Щось промовляв до нього кучер, хтось привітався, а він не чув. Отерпши, сидів і бачив того в'язка, що ніби ріс у нього перед очима, високий ґанок, квіти й паркан, якого тут не було тринадцять років тому...
Коли візок спинився, на ґанок вийшов господар дому, скинув високо брови й мовчки спустився вниз, намацуючи ногами сходинки, немов сліпий.
Тарас стрибнув на землю і теж без слів, — ба навіть без жодної сльози в очах, — обняв товариша й поцілував. Так само мовчки він привітався із господинею, що вийшла саме з хати, обняв дітей, згадавши й тих, що вмерли за час його нежитія в пустелі...
Отямився аж у кімнаті.
— Знаєш, — сказав Андрієві, що мовчки плакав, — я довго так цією миттю марив... Аж сам не свій... Сьогодні що, базарний день?
— Так... п'ятниця...
— Ходімо, друже, глянемо, — ожив ураз. — Для мене це мов одкровення, мов божий дар!..
— Я тільки трохи вмиюся, — сказав Андрій, всміхнувшись, як те дитя, крізь сльози. — Тобі також з дороги...
Небавом вийшли з дому. Все ще були обоє якісь немов напівчужі, так ніби роки розлуки пройшли між них розорою чи навіть ровом. Зиркали один на одного і полохливо ховали очі, наче було у тому вивченні недобре щось. Час марно не пролетів, на кожному лишив свій слід... Нещадний слід!..
— Ти сивий став... — зітхнув Тарас.
— А ти хіба не сивий?
Примовкли знов. Тарас дивився на ярмарковий рухливий люд, на речі, якими тут торгували, а з думки в нього не йшла реформа царська, що мала дати волю. Якусь-то панську, вділену од їх "щедрот"!.. Пани самі вирішували, як відпускати. Голих, в одній сорочці? А чи з землею? Скільки віддать землі й по скільки здерти викупу?.. Хрущов, з яким він їхав з Москви до Лихвина, про це лише й говорить. Як посланець від Харківщини возив проект реформи до Петербурга... Заворушилося собаче кодло! І жаль пускать, і хочеться побільше мати вигоди...
— Ну, як у вас із волею? — спитав Андрія.
— Балакаємо, проекти власні шлемо... — знизав Андрій плечима і спохмурнів.
— Ох, знали б ви, як тяжко її чекати, волі!