— Десь хтось тримає. Що їм якийсь засланець! — промовив Куліх.
— Ах, бідний, бідний Скобелєв... — зітхнув Тарас, — Це ж треба було такому статися...
Пішов тихенький дощик. Зашелестів, застукотів об дах альтанки, зробленої колись сердешним Скобелєвим. І з того шуму, шелесту почувся м'яко й весело його дзвінкий, приємний голос:
Дощик, дощик
Падає дрібненький.
Я ж думала, я ж думала,
Запорожець, ненько...
...Коли прийшов, нарешті, ласкавий дозвіл майора Львова на звільнення його зі служби, Тарас уже і не зрадів. Щось тільки в серці тьохнуло й переросло в пекучий жаль за марно й тяжко втрачені роки та дні. І ні вітання друзів, ні листування, що зав'язалося між комендантом і командиром півба-тальйону Косарєвим про скромну його особу, не хвилювали тепер його. Тим паче мусив ждати якогось ще наказу з корпусу, а вже тоді... Що саме, йому ніхто не міг сказати точно. Бабуся правду мовила: вузька стежина веде у рай, та й та колючим терном поросла!..
Збагнув, що вже на волі, коли вертався з пристані, точніше, з гауптвахти, де гостював у друга свого Мостовського, що там сидів по наклепу одної підлої душі.
Світив ледь-ледь ущерблений великий круглий місяць, що тільки сплив на чисте, пустельне сіре небо. Нерівний шлях до форту мінився, сяяв, скелі — мов ожили, відкинули вузькі та довгі тіні... Чарівна казка... Господи, пустеля теж красива, коли на неї дивиться людина вільна... Вільний!.. Він не солдат, а знову — поет, художник!.. Вільний!.. Його тепер не може у стрій поставить Косарєв, примусити з собою пити поручик Кампіньйоні!..
Місяць піднявся вище, зменшився, і вся картина стала іще контрастнішою, ще ближчою до вималюваної колись поетом, якого вже давно немає серед живих.
Выхожу один я на дорогу,
Сквозь туман кремнистый путь блестит;
Ночь тиха. Пустыня внемлет богу,
И звезда с звездою говорит…
Присів на камінь, щоб відпочити й помилуватися красою скель, долини, моря, неба. Це все його!.. Де воля, там і краса, поезія... Сім років тут промучився, а тільки зараз, вільним, збагнув цей край, цю землю і те, як можуть жити в такій пустелі люди впродовж віків чи навіть тисячоліть.
Тепер він міг дивитися спокійно, без огиди на той флагшток на скелі, на батарею, на все гніздо мерзоти і насильства, що цілих сім — найкращих, може, років! — висотувало із нього жили, цідило кров. Вимучували, перетирали, нівечили, а він, — на зло недолі, царям, жандармам, ротним та унтерам! — лишився тим, яким і був. Все горе, всі приниження, знущання ніби і не торкнулися його душі. Тепер, коли відрізано той шмат життя, він зрозумів, заглянувши в своє єство, що жодна грань чи рисочка його душі не піддалась, не викривилася, що всі його переконання і всі високі прагнення — живі й готові діяти, як і колись. Звичайно, дещо висвітлилось і набуло реальніших, до суті ближчих розмірів, та був тому виною вік, а не гіркий солдатський досвід.
Радісний, устав і рушив далі. Місяць уже поблід, а зорі пояскравішали. Небесна сфера ніби дзвеніла тихо ними, манила душу, кликала... Не згледівся, як заспівав:
Та нема в світі гірш нікому,
Як сіромі молодому...
Покинув цю, занадто вона сумна, й почав давно не співану й уже напівзабуту найкращу в світі пісню:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
За півверсти до саду його зустрів земляк Андрій.
— І де тебе бог носить о цій порі?
— У гостях був, — обняв Тарас друзяку.
— Воно-то й видно, — буркнув старий солдат. — Бо добрі люди тоді й співають тільки, як ідуть з гостей. Ввійшовши в роль п'янрго, Тарас завів нової:
Ой іде багач, ой іде дукач,
Насміхається:
— Ой за що, за що бідна голота
Напивається?
— Та годі, годі, — лагідно вмовляв Андрій. — Ходімо краще спати..
Ой взяли дуку за чуб, за руку,
Третій в спину б'є.
— Ой не йди, не йди, превражий сину,
Де голота п'є!..
Андрій узяв його під руку, провів у сад, прослав шинель біля верби й, нарвавши трави під голови, поклав сердегу спати. Перехрестивши, пішов кудись.
Тарас лежав, розчулений до сліз любов'ю ближнього, й не смів йому признатися, що він не пив, що просто ніч сьогодні така хмільна, що він збагнув нарешті себе на вольній волі!..
За кілька днів Усков покликав його у форт. Потис похмуро руку.
— Сідай, — кивнув.
— Спасибі.
Тарас присів на стільчик, ще кожну мить готовий швидко встати, коли ввійде хтось із офіцерів.
— Я чув, як ти співав, ідучи з пристані, — зітхнув Іраклій. — Голос, скажу тобі!..
— Була така чарівна ніч...
— До ранку потім думав, — своєї вів Іраклій.
— Про що, коли не таємниця?
— Про солов'я, який і досі в клітці.
— На волі вже.
Помовчали.
— Навіщо вони велять з'явитися тобі в Уральськ?.. — подумав Іраклій вголос. — Звільнений, а їдь туди, куди тобі наказують...
— Ай справді? Вільний, — отже, я маю право їхати на всі чотири сторони. На біса мені Уральськ!
— У Петербурзі у тебе є знайомий лікар? — спитав Іраклій, смикаючи себе за вус.
— Не знаю.
— Графиня, певно ж, має... Та й Лазаревські... Тарас кивнув.
— Як щось не так — захворієш, а друзі хай тим часом стають на захист... — снував якусь туманну думку комендант.
— Чи я дурний, чи ти занадто мудрий... — сказав Тарас. — Не втямлю.
— Жаль солов'я, — зітхнув Іраклій. — Треба йому летіти звідси...
— Куди? В Уральськ?
— Додому чи в Петербург.
Тарас схопився з місця.
— Даси білет на виїзд у Петербург?
— Боюсь, а мушу дати... Я ж друг тобі?
— Найкращий і найвірніший! — обняв Тарас Іраклія. — До смерті я!..
— Тихіше, — спинив Усков. — Позавтрому від нас піде на Астрахань рибальський човен. Як він тобі?
— Хоч пішки!
— Ти ж не Христос, — всміхнувся. І враз нахмурив брови. — Якщо мене притиснуть тут, я буду тебе розшукувати по всіх усюдах. Ти вже не обижайся...
— Іраклію, мені аби дістатись до Петербурга, а там уже не пропаду! Не втік же я, а звільнений самим царем.
— Узавтра все оформимо, і — в добру путь, — сказав Іраклій сумно. — А ми вже тут...
— Спасибі тобі за все!.. Якби не ти, хто знає, чи дочекався б я дня цього... — ледь стримував Тарас щасливі сльози.
— Тобі спасибі, — мовив на те Усков. — Що освітив моє життя, мов сонце похмурий день...