Ні! Він не хоче згадувати того, що потім сталося!
Схопився, сів у ліжку. Густа пітьма... Вже й ліхтарі не блимають... Ні зір нема, ні місяця... Ледь видно грати... Боже, ізбав його від цих думок! То ж просто собі вікно його майстерні в Академії, людське вікно!..
Боліло в грудях. Важко було сидіти, а знов лягти боявся... Відсидів там п'ять місяців. Допоки десь вирішувалася його подальша доля... Сто п'ятдесят пекельних днів!.. Найтяжчих в його житті... А на кінець візок, в якому його везли із Орської, понесли раптом коні, і він, злетівши з нього, побився геть!.. Тріск, крик, іржання коней, тупіт...
Знесилений, упав на ліжко. Певно, нам не дано такої сили волі, щоб вирвати з минулих літ найгірше, забути, стерти з пам'яті. То ми самі! Тим паче, коли немає в ньому й зерна неправди нашої...
Десь на Неві б'ють склянки на кораблі. Міст, певно, вже розведений, і судна йдуть до моря... Ні, лід стоїть на річці. То вчулося... Бурхливий Каспій в жовтні, й дзвін корабельний ззойкує при кожному ударі хвиль...
...Од Гур'єва до Мангишлаку й Новопетровського укріплення йшли три доби. Похмуре море гнало за валом вал, жбурляло вниз, угору старий баркас, і раз у раз вкрадалася підступна думка: добре було б сьогодні піти в глибини моря, щоб не зазнати завтра нових страждань!.. Не міг собі дозволити такої малодушності, — на борт поставив ногу, стрибнув — і все! — щоб не потішити царя й Орлова з Дубельтом. Ну а якби баркас пішов під хвилю... І, мабуть, він о тім молив би господа, коли б плив сам!.. Команда і два недремні стражі його особи хотіли жить; напевно, у них є діти... Дивна душа людська! Турбується не так про себе, як про дітей... Він бачив це повсюди... Хоча його самого не сподобила доля таким чуттям... Йому вже тридцять сьомий, а й досі він не зазнав простого щастя затишку в родиннім колі, не доторкнувся щокою щічки рідної і не почув оглушливого, як грім весняний, "тату!"...
— Форт! Видно форт! — гукнув матрос, який стояв на вахті біля керма.
Тарас підвівся з лави, де спочивав, намацав вербову палицю, яку підняв на вулиці в далекому вже місті Гур'єві, і став вдивлятися в затягнутий імлою обрій. Невдовзі вирізнив серед низини пагорб, на ньому церкву, вежі чи бастіони і черепичні дахи казарм... Нова його в'язниця!.. Юдоль журби...
— Де приставати будемо? — спитав матрос у капітана.
— Давай на ближню пристань!
— Ну, от і все, Шевченко, — зітхнув конвойний унтер. — Здамо тебе начальству...
— І ні печалі тобі, браток, ні воздиханія, — додав хорунжий Єриклинцев, другий його конвоїр.
— Тут що два роки міняють роти гарнізону, — пошкрібся в тім'ї унтер.
— Чому? — похмуро спитав Тарас.
— Бо місце гибле. Мабуть, найгірше в краї.
— Живуть же й тут... — сказав хорунжий.
— Ясно. Куди їм, бідним, дітися!.. А що це ти за палицю сюди везеш?
— Верба. Ввіткну, й нехай росте. Жива ще...
— То марна праця. Бачиш: нема ніде ні деревця, ні кущика... Пісок та голі скелі...
— Колодязь є?
— Аякже.
— А де вода, там і верба, — сказав, хоч сам тепер уже не вірив, що патичок цей стане колись зеленим деревом.
Як віддали швартови, вони зійшли на берег біля округлої низької вежі й зраділи тверді. Море за три доби було вже у печінках. А тут — земля!.. Яка не є, а все ж стоїть на місці, не риє носом моря...
— Далеко йти! — сказав хорунжий, глянувши на форт, що зносився у сіре небо десь за версту чи й більше. — Вербу свою не позабув? — спитав Тараса.
— Буде принаймні палиця, — озвався унтер. — Тут скарб і це. В укріплення вони ввійшли надвечір, як сонце сіло в море, заливши все довкола багровим сяйвом.
— Застрянемо ми тут, Булатов! — сказав хорунжий унтеру, оглянувшись з гори на море. — Сонце сідає знову в шторм...
Заходячи до коменданта, Тарас згадав Мєшкова й свою з ним першу зустріч. Напружився увесь, зібрався, щоб мужньо стати перед начальницькі суворі очі. А все ж льодок з'явився десь під грудьми... Чув, як Булатов браво доповідає їх благородію про прибуття, про нього, а сам боявся глянути із-за хорунжого, який стояв попереду, на коменданта. Коли ж, нарешті, зважився, побачив вже немолодого підполковника з утомленим, блідим лицем й сумними, як у вдови, очима.
— Гаразд, — спинив він унтер-офіцера. — Ідіть скажіть Потапову, щоб вас прийняв, як личить... Шевченко, ви залиштеся.
— Слухаюсь, вашблагородіє! — гукнув Тарас.
— Облиште... — махнув рукою комендант.
Конвой тим часом вийшов, і в кабінеті запала тиша.
— Чому це вам заборонили писати і малювати? — спідлоба глянув комендант.
— За вірші, ваше благородіє.
— То ви поет?
— Так точно. Був поетом...
— Талант — від бога... Звідки ви?
— Я з України, з Київщини.
— Ледь не земляк... — всміхнувся.
— Дозвольте, ваше благородіє, — ввійшов похмурий штабс-капітан. — Новенький? — глянув гостро. — Тих, з Гур'єва, я влаштував...
— Спасибі, — не по-військовому подякував пан комендант. — Меркул Матвійович, звеліть, кому належить, щоб прийняли Шевченка і все таке...
Потапов гмикнув і наказав Тарасові:
— Кру-угом! В казарму марш!
А вранці він, раб божий, уже стояв лівофланговим роти і журно слухав напоучання штабс-капітана. Між двох будинків видно було йому розбурхане осіннє море з білястими верхами хвиль... Безмежність, сила, воля!.. Колись таким могутнім він бачив рідний старий Дніпро... А він десь там, на заході... Щоб міг літать...
Його штовхнув сусід у бік.
— Шевченко, вийти з строю! Ти що, заснув?! Він вийшов, став, чекаючи всім настороженим, нещасним тілом, що буде далі.
— Напра-аво! Марш!
Згадавши Орську муштру, пішов, пішов, підносячи, як тільки міг, високо ноги.
— Стій! Хто ж так ходить, йолопе? — з'явилося поперед нього скривлене лице Потапова, і волохатий рудий кулак підплив, як кара божа, під самий ніс... Не вдарив на перший раз!..
— Я виб'ю з тебе дурість! Носка тягнуть не вміє, а мислить, лізе й собі в політику... Ти як рушницю держиш?! — почервонів зі злості штабс-капітан. — Фельдфебель, три години ганять його і вчити! Окремо, не шкодуючи чобіт і плацу!
— Слухаюсь! — гукнув фельдфебель весело і підлетів до жертви, немов коршак. — Наліво! Марш!.. Тягни носо-ок!.. Рівніше корпус, голову!.. Раз, два! Раз, два!..