Йшли цілу ніч, — бо вітер був ледь не зустрічний, — і цілий день. Надвечір удалині побачили знайомий обрис Барсакельмесу, що ледь виходив з моря. Стояли всі на палубі й похмуро, мовчки ждали. Ті десятеро, остров'яни, могли зчинити паніку, побитися за невелику барку і вийти в море, прагнучи дістатись Косаралу, де розташувалися ватага й форт. Коли б щось сталося з шхуною, у них, по правді кажучи, і не було б якоїсь іншої надії на порятунок. Пустельний острів, море, чуже, незнане, спека...
Вже почало темніти, а острів ніби тікав від них, не збільшувався, не наближався. Здавалось, шхуна вперлася в якусь стіну й не рухалася. Слід за кормою, правда, було виразно видно, хоч місяць ще не зійшов і зорі теж ледь-ледь поблимували в густій імлі. Вгорі на щоглі вивісили ліхтар. Хоч тут, в Аральськім морі, зіткнутись з іншим судном ще менш ймовірно, як у степу двом вершникам, такі морські традиції — ліхтар повинен бути.
— Невже нема нікого? — спитав Тарас у Вернера, який стояв з ним поряд на носі шхуни.
— Якби були, вогонь горів би... Вечір...
— Макшеєв не дозволить вчинить безглуздя, вийти на шкаралупі в море.
— Страх дужчий всіх штабс-капітанів. Він — як вогонь в сухому лісі...
— Де, де вогонь?! — спитали десь по борту.
— Нема вогню! — гукнув матрос, який чіпляв ліхтар на мачті та й там лишився стежити за видноколом. — А зліва ніби блискає... — сказали з борту.
— Братці, вогонь, вогонь! — гукнув матрос зі щогли. — Розпалюють для нас сигнал!
— Ліво руля! — подав команду Бутаков. Невдовзі всі побачили ясний вогонь на обрії, що розгорявся, бурхаючи в пітьму снопами полум'я.
— Ура-а! — гукнув матрос на щоглі й шугнув униз...
...Вертаючись до Оренбурга, Макшеєв лишив Тарасові свою раїмську джеломейку, або кибитку, яка стояла неподалік могили батира. Це житло звабило Тараса переселитися із Косаралу, де шхуна зимувала, в Раїм. Своя квартира все-таки! Мав "квартиранта" навіть — з ним жив Хома, з яким вони здружилися в Аральськім морі...
Весна прийшла раптово. Ще звечора хрустів сніжок під чобітьми, а вранці вони прокинулися від дивних звуків — весело вдаряли краплі об металеву миску, яку забув Хома надворі.
Тарас одразу ж вибіг із джеломейки, вдихнув повітря, вогкого й ледь-ледь пропахлого очеретами, і звів до неба очі, шукаючи ключ журавлів чи жайворонка.
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле... —
заскімлила в душі далека пісня. Там, на Вкраїні... Сльози йому здушили горло, її він одійшов за джеломейку, аби Хома не бачив його журби. Він мусить бути сильним, бо він поет!.. Розтане лід, і знову вони підуть у плавання, і знову — тільки шхуна, вода, пустельний берег... І ні від кого звісточки... Чи там вони повимирали, на тій далекій, святій землі?.. За цілий рік ні слова!.. Тут хоч надію має, а в морі...
— Йду по їжу! — гукнув Хома.
Він чуйний друг, цей Вернер. Не лізе в душу. Бродить десь по півдня, коли в Тараса муза. Хоч це й не жінка в плоті, та все ж таємні зустрічі поета з нею люблять самотину... А на Вкраїні... Скоро уже два роки виповниться його розлуці з нею. Два роки... Скільки встиг би він там зробить для волі!.. А написати!.. Тут теж писав зимою. Про се, про те... Без рідного свого народу, землі, що, ніби мати, одна в усьому світі, поет — лиш тінь поета. Тому тирани й вигадали для них заслання... Мило як жебонить майданом до Сирдар'ї дзвінкий струмок... Заплющиш очі — й ніби ти у Кирилівці, десь на вгороді...
Швидко ввійшов у "хату", ліг на матрац й дістав з-під нього зшиток та олівець. Задумався... Тут вірші важче пишуться. Не налітають, як буревій, — скрадаються... А на Вкраїні... Боже, чи він її побачить хоч краєм ока?.. Мабуть, тут і помре, і ляже в чужий пісок...
Заросли шляхи, тернами
На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись
Ніколи додому?..
Писав про думи-сироти, про нерозтрачене своє кохання, про все страшнішу й глибшу самотину. Аж поки сльози виповнили йому всю душу... Мовчки здолав розпуку й скінчив свій плач невольника:
Тяжко мені, боже милий,
Носити самому
Оці думи. І не ділить
Ні з ким, — і нікому
Не сказать святого слова,
І душу убогу
Не радовать, і не корить
Чоловіка злого,
І умерти!.. О господи!
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
Лежав ослаблий, ніби після тяжкої хворості, й тихенько пестив думкою своє дитя, народжене не у законі. Як хтось із злих дізнається та донесе!.. А за кибиткою співав струмок, радіючи весні та сонцю... Десь мекетало мале ягня... Забемкав дзвін до утрені...
— Там привезли каракалпаків зранених, — ввійшов Хома. — Тигр-людоїд...
— Напав на гурт? У полі, в очеретах? — здивовано спитав Тарас.
— Ні, гірше. Внадився ходить у стійбище, хапати верблюженят, а потім так знахабнів, що й спать лишався в стійбищі. Ходив лише прогулюватися у комиші.
— Змінили б місце.
— Пробували. Знаходив, брав данину й лягав посеред стійбища.
— Ну, справжній князь!
— А потім став вбивати й малих дітей, що вийшли необережно.
— І люди те терпіли?
— Озброїлись чим бог послав, — рушниць у них нема і рушили в кривавий бій.
— Тигр не злякався, не відступив?
— Шістьох роздер і двадцятьох поранив.
— А сам?
— Пішов у плавні. Зранений, проте живий, не переможений.
— Ось що таке тирани, — сказав Тарас, схвильований отим смертельним боєм. — Дозволили брать верблюжат — схотілося людської крові. Треба таким давати зразу по зубах! Щоб не кортіло!
— Народ терплячий, вірить у перемогу добра над злом...
— А зло тим часом всядеться йому на карк, зубами вп'ється в тіло — не відірвеш! Надворі почулись кроки, гомін, якісь тривожні вигуки.
— Підходимо, а там уже немав півкабана. Сліди такі... ну, як кашкет!
— Кабан великий ?
— Пудів, напевно, з двадцять.
— Ото! І за ніч з'їв півтуші? А може, це той самий, що людоїд?
— Ми теж таке подумали і накивали п'ятами!..
— Хомо, підемо на людоїда! — устав Тарас.
— Ми?! — вирячився на нього Вернер.
— Ти ж чув, що джульбарс бере дітей, верблюженят. А ти у нас ще юний...
Тарас притьмом метнувся із джеломейки, аби знайти охочих до полювання.
Під вечір вже, з рушницями напоготові, душ десять найхоробріших (на тигрів тут, вважай, не полювали!) ввійшли солдатським цепом у комиші. Тарас ішов у центрі, як заводій, ліворуч — Вернер. Добре, що тут були стежки, протоптані до водопою, бо стовбури стояли густо, волоті здіймались в небо на сажнів п'ять...