Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, від бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?..
Замовк. Не міг сьогодні згадувати такі рядки... Щось треба інше, легше...
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата...
Поляків тут багато. Не тільки в Орській, кажуть. По всьому краї... Вони бунтують, тужаться спихнуть царя зі спини, а їх — сюди, в солдати!.. Братаються, шукають дружби... Скільки намарно крові пролито!.. А стрілися в неволі, тут, за тисячі печальних верст од Києва і від Варшави...
У цих кущах на березі тоді мілкої Орі торік над осінь він написав вірш-відповідь на ще одне прилюдне його приниження, коли Мєшков послав його на гауптвахту за рукавиці, одягнені на хворі руки...
О думи мої! о славо злая!
За тебе марно я в чужому краю
Караюсь, мучуся... але не каюсь!..
Стис кулаки. Останнім часом в нього з'явилась звичка стримувати себе в такий, спартанський, мабуть, спосіб. Як зле йому, як хочеться вчинити щось одчайне і непродумане, стискає пальці у кулаки, збирає силу волі й долає гнів, обурення, які могли б завдати тільки шкоди. "Караюсь, мучуся... але не каюсь!" — стало його магічним висловом, його молитвою із молитов, його спасінням у дні тяжких випробувань. Недавно...
— Шевченко! Ей, Шевченко! — долинуло супроти вітру, що дув у бік фортеці. З пагорба йому махав рукою солдат з його казарми. І тут знайшли... Неділя ж...
Пішов до нього.
— Швидше! Тебе до штабу кличе майор Мєшков! Як мовиться, про вовка річ, а він навстріч. Давно його не напоучував, яким повинен бути солдат його величності!.. "Тягни носо-ок!" — ось альфа й омега мудрості, яку сповідують такі, як він, уся мерзенна зграя цих кровопивць!..
— Два рази вже присилав по тебе... — відхекуючись, сказав солдат. — Подать йому Шевченка хоч з-під землі!.. Ще добре, що хтось із роти бачив, куди пішов...
Майор зустрів його суворим поглядом.
— Де пропадав?
— Неділя ж. Ходив у степ.
— Чого ходив?
— Молитися.
— Ну, ну... — сказав, пом'якшивши свій командирський холодний зір. — Солдат неважний з тебе, то, може, хоч псаломщик вийде, — хмикнув. — А втім... Питають із Оренбурга, — поклав брунатну руку на білий аркуш, — чи вартий ти клопотання про височайший дозвіл малювати...
Тарас увесь напружився. Іще одна надія шелеснула йому крильми. А скільки тих легких, тендітних крилець уже зламалось!..
— Вбий, не збагну, — примружився майор Мєшков, — чого тобою такі тузи клопочуться... Чи, може, ти якогось князя нешлюбний син?
— Беріть, майоре, вище...
— О?!
— Кріпака.
— Цікаво... — сказав майор, помовчавши. — І неймовірно...
— Ще десять років тому я й сам був просто кріпаком.
— І як же ти... І як же ви уникли того ярма?
— Був здібний до малювання, зустрілись добрі люди і викупили мене на волю.
— За скільки?
— Дві з половиною.
— Сотняги сріблом?
— Тисячі.
— Ого! Маленьке, та важеньке... Я теж з простих, — признався. — Горбом беру... Ну, добре. Якщо дозволять вам малювати, підете в похід художником, вивчатимете Аральське море.
— Спасибі.
— Там пустеля, хвороби різні, спека... Й хівинці, бува, пострілюють чи налітають із-за барханів...
— Нехай собі. Зате я зможу там малювати!
— О, ви, як видно, не з боязких?
— За що й попав у службу.
Помовчали. Майор вичитував щось у папері. Потім поволі звів на Шевченка очі й сказав:
— Ідіть. Я напишу, що заслуговуєте на клопотання про височайший дозвіл.
Тарас крутнувсь і вийшов. Сліпило сонце, небо було високе, синє, а в ньому тихо й рівно плив журавлиний весняний ключ...
...А за два місяці Тарас прощався з Орською. Прощався радо, хоча й не знав, що попереду, які нові випробування на нього ждуть. Принаймні вже не муштра і не смердюча, брудна казарма!..
Він ледь діждався миті, коли скінчивсь молебень і величезний транспорт поволі рушив у ще зелено-жовтий травневий степ. Щоб не вернули часом, пішов одним із перших, з провідниками. Тепер його начальством був Бутаков, моряк і… доброї душі людина. Він тільки числився в його команді, а сам міг діяти, як заманеться, і бути, де завгодно (звичайно, в межах транспорту), і це давало відчуття хоча й не волі, та вже принаймні чогось на неї схожого. А головне — він право мав тут малювати, був зобов'язаний робити це! Несповідимі путі господні...
Сам Обручов, командуючий Окремим оренбурзьким корпусом, провів їх кілька верст, а потім, ставши з почтом на невисокім пагорбі, всіх пропустив повз себе і попрощався. Ніби йшли на війну...
Рипіли сотні важких возів, кричали, знай, верблюди і цокотіли козацькі коні, поки ще не натомлені, спочилі в Орській. Сонце пекло все дужче й дужче. Хвилями жовтіла аж до обрію уже присохла тирса. І тільки талі води, які стояли по улоговинах, синіли звабно й весело.
— Тарас Григорович? — спинив коня біля Тараса штабс-капітан.
— Так точно!..
Той скривився, стрибнув на землю і підійшов.
— Макшеєв я, — подав привітно руку. — Прибув у грудні місяці з Санкт-Петербурга. Мені про вас розказували ще у столиці. Та й в Оренбурзі — ваші хороші друзі... Маю на возі тут джеломейку, можу вам запропонувати у ній ночівлю... Чи ви вже?..
— Щиро вдячний, — сказав Тарас. — Оце подумав, де ночуватиму, а тут і вас господь послав...
— Домовилися, — кивнув йому штабс-капітан. Сів на коня. — Держіться до Бутакова ближче, я вас знайду!
Надвечір, коли ставали табором, Тарас прийшов до екіпажу, як називав свою команду Бутаков, і вже застав Макшеєва.
— А ми якраз про вас говоримо, — всміхнувся Олексій Іванович. — Ось тезко мій, штабс-капітан, пропонує на весь похід пристанище... Якщо і ви не проти...
— Я згоден.
— Ну й чудово. Чим більше ми подружимося на суходолі, тим легше в морі буде.
— І ви підете в плавання? — спитав Тарас Макшеєва.
— Коли візьме пан капітан...
— Ви будете моїм найпершим помічником! — сказав врочисто Бутаков. — Звичайно, після штурмана...