Всі затаїли подих. Так ніби він сказати мав якусь премудрість вічну. А втім, для них, що стали на шлях борні за волю. питання це було і справді як одкровення, оскільки кожен міг сподіватися на щось подібне. Добре було б признатись, як на духу, розкрити скорбну душу, покликать їх, та він не смів і тим карався тяжко.
— Чогось мене жандарми так полюбили, — пожартував, — що їм стає не по собі, коли мене не бачать.
— Як можете, то розкажіть хоч трохи про Товариство святих Кирила та Мефодія, — озвався Яків Бекман. — Що спричинило його розгром?
Тут жартом не одмахнешся, бо їхня ота біда повинна стати досвідом, застерегти. І все ж...
— Були високі помисли про всеслов'янську єдність, про волю всім народам... — промовив, ніби ступив на кладку через потік. — Дискутували, писали різні такі папери, що згодом стали свідченнями... І не робили дїла! — додав сердито. Потім обвів усіх похмурим, пильним поглядом і посміхнувся гірко: — Де не візьмись студент Петров; підслухав, заліз у душу братчикам і... всіх продав! Студенти поопускали очі.
— А де тепер він, знаєте? — спитав Гаврило.
— Мабуть, десь процвітає... Або знайшов свою осику...
— Тепер іуди вішатися не побіжать, — сказав один з учителів. — їм честь і шана!
— Влада, яка живе доносами, не довговічна. Це знали ще в Стародавній Греції, — сказав Тарас. — Насильство, страх перед людьми, що прагнуть світла істини, — ознаки краху, розкладу. Нове шукає мудрості, старе — покори й слави з уст лицемірів...
— Кому, панове, чаю? — схопив Сенчило раптом уже давно холодний порожній чайник. — 3 ромом чи вже без оного?
Оглянувшись, Тарас побачив вершника, що наближавсь ступою понад Почайною.
— Хліб-сіль! — підняв бриля над головою, як порівнявся з табором.
— Здорові будьте їхавши! — гукнув Сенчило замість "ласкаво просимо".
Пом'явшись трохи, вершник натяг легенько повід й притис коня підборами. Той окрунувся, ніби хотів також пристати до чаювання, і боком, боком рушив.
— Гадаєте, що хтось із тих? — спитав у повній тиші Лобода.
— Хто знає... Може, й порядний хтось... — сказав Тарас пригнічено. — А ми його не запросили, не випили з ним склянки чаю...
— Не вмре від того, — втішив його Сенчило.
— — Може, той чоловік нам став би другом, братом... — тужив Тарас. — Ось що таке великий державний страх!
— Береженого бог береже, — сказав Сенчило й підвівся важко. — Ліпше підкиньмо дров та ще поставмо чайник... Веніаміне, збігай, ласкавий будь, по воду!
Студент взяв у Сенчила чайник і почвалав до річки, що хлюпотіла неподалік.
— А там якийсь рибалка в кущі лози... — всміхнувся, коли прийшов.
— Далеко? — спитав Тарас.
— Коли говорять голосно, то чути все.
— Він справді ловить рибу чи удав?
— Піти спитати, може?
— Дивись, щоб він тебе про дещо не запитав! — озвався другий Яків.
— Тихіше, хлопці!.. — шикнув на них Сенчило. І стало чути річку, потріскування дров у вогні, шипіння крапель, тужний далекий голос чайки...
— Правда, що вам сам цар заборонив писати і малювати? — спитав Леон.
— Було таке.
— І ви за десять літ солдатчини не написали й слова?
— Я неслухняний, хлопці, — сказав Тарас. — Написано ще цілу торбу віршів.
— І де ж вони? Коли ми їх побачимо та почитаємо?
— Як свисне рак!
— Ви б нам дали, а ми б їх нишком-тишком переписали й пустили в люди...
— Дякую. Вони, на жаль, у Петербурзі.
— У ваших віршах схована велика сила, батьку! — промовив палко Бекман. — Народ їх має знати, читати їх щоденно, немов молитви!
— Спершу народ навчити треба грамоти, — сказав Тарас. — Навчити всіх!
— А як?
— Недільні школи. Ви б там могли навчать не тільки письму та читанню, але й лічбі, історії... Історія — це мов душа, без неї народ не може стати на шлях борні за волю! Щоб щось зламати, треба ногами впертися у рідний грунт...
— Ще Архімед промовив: "Дайте мені точку опори, і я зрушу землю", — сказав, піднісши палець, Лобода.
— От, от! — підтримав його Тарас. — Тим паче, в нас історія — всуціль страждання та боротьба. Варяги, торки, печеніги, кумани-половці, ординці, турки, шляхта, царі російські з панством — всі прагли нас пригнути, на порох стерти, вбити не тільки плоть, а й душу. Немає нам дороги іншої, як воскресіння духом і пізнання самих себе — від давнини до сьогодення!..
— Ви вчились в університеті? — спитав невдовзі Веніамін.
— Це пізнають душею, серцем, хлопці, — сказав Тарас. — А може, навіть совістю... А вчився я в Академії мистецтв.
— Ну-у, там історію не дуже вчать, — подав Сенчило голос.
— Вчать, та не нашу, брате. До нашої нема нікому діла!
— Тому-то ви писали про Гамалію, Трясила, Ґонту, Залізняка?.. — спитав один з учителів.
— То наша слава! І, може, наша "точка опори", щоб зрушити цей світ кріпаччини, неволі, зла... Над вогнищем застукотів, запирхав чайник.
— Наллємо ще по склянці чаю, хлопці? — спитав Тарас, відчувши раптом холод у всьому тілі.
Сонце вже потемніло, збільшилось... Згортало крила променів, щоб опуститися кудись за гори київські...
— Краса ж яка!.. — зітхнув Тарас, відчувши раптом серцем іще не знану йому біду. Чи просто жаль розлуки. Так довго марив зустріччю, такі надії на неї мав, а скоро вже й прощатися...
— Ота гора, що заховала сонце, то Щекавиця? — спитав Сенчила згодом, як захід став червоним.
— Вона...
Тарас поставив склянку й підвівся. Київ, гори взялись багровим тоном... Поділ покрила довга вечірня тінь; тут починались київські погідні, тихі ночі й щовечора текли на Гору, брали безкровним сонним штурмом...
Від Оболоні поплив туман. Купчастий, світло-сизий, він заливав поволі річку, луки... Ставало свіжо й ніби аж якось моторошно. Здавалось, світ тонув у ньому, знищувався, щезав навіки...
Київ теж пригасав. Подільські тіні скрадливо сягали вжо Андріївської й Золотоверхої церков, дзвіниці Лаври, фортечних мурів...
Сльози здушили горло. Мовчки пішов у сивий рідкий туман, аби ніхто не бачив тих сліз журби й зачарування... Раптом на вже погаслім небі помітив ледве видиму правічну й непогасну свою зорю... Вечірню, ту, що сяяла йому в Кирилівці, світила в душу ночами в Санкт-Петербурзі й сходила до нього там, за Каспієм та за Уралом, щоб він зігрівся нею на чужині й зміг витримати неволю й муштру...