Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичів, і переступив низький поріг угрузлої ледь не по вікна хати.
Небавом біг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не міг іти статечно. Довго він ждав цієї миті, цього повернення у світ свого дитинства!.. Когось стрічав, вітався з кимось мовчки й страждав, що тут його ніхто тепер не впізнає. Звичайно, час летить, тече, все змінює, та щось було й з його вини у тому невпізнанні. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сільські одвічні краєвиди, хати, дерева, хмари, — що тут були немовби якісь свої, кирилівські, — й вертавсь поволі в лоно свого села і роду... Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дістався тверді, вийшов на битий шлях...
Яринин двір уразив своєю вбогістю. Тут і раніш не видно було руки господаря, а нині злидні лізли з усіх кутків. Помер Яринин маляр. Одмучив її, сердешну...
З клуні тим часом вийшла дівчина. Спинилася біля дровітні, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.
— Ти хто ж така? — спитав Тарас.
— Устина...
— А мати ж де?
— В городі... полють...
— Можеш її покликати? Скажи: Тарас приїхав. Зірвавшись з місця, дівчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди панує страх!.. Не витримав — пішов услід, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж вона... Розпрямилася і, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана...
— Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! — простер до неї руки. Ярина тихо скрикнула.
На призьбі, де присіли погомоніти та надивитися одне на одного, Тарас поклав їй на коліна голову й відчув, що він удома. Далеким журним спомином спливла на серце мати, її тепло... Заплющив очі й слухав ту благодать…
Сестра тихенько плакала.
— Як же ви тут жили? — спромігся-таки на слово.
— Отак, як бачиш... Горе, а не життя...
— Твій Федір давно помер?
Промовчала, немов не чула. Згодом зітхнула, висякалася і проказала з моторошною байдужістю:
— Що жив, що вмер... Хто знає, чи варто нам на світ родитись, брате...
Не мав чого сказати. Такі думки й самому не раз приходили в тяжкі хвилини розпачу та безнадії. І все ж... І все ж...
— А де сини?
— На панщині. Найменший, правда, в наймах, пасе ягнят...
— Івась?
— Та ні, Лаврентій. Тринадцятий йому пішов.
— Як я колись…
Спливли рядки, написані про це в солдатах, у захалявній книжечці.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом...
— А що, Оксана й досі живе в Пединівці? — спитав, одвівши очі.
— Не одружився, видно? — спитала замість відповіді. — Гай-гай!.. Живе... — зітхнула. — Якось була на храмі, бачила...
Хотів спитать, яка вона, та не посмів.
Прибіг, дізнавшись, Йосип. На мить спинився, вражений незвичним братом, потім підняв його із призьби, притис, заплакав.
— Братику!.. Яким ти вітром?..
— Добрим, — сказав Тарас. — Як бачиш, на волі знову.
— Жаль, Катерина наша...
— Що з нею?!
— Вмерла... Тільки ти десь пропав...
Стояв, схиливши голову, й пригадував свою сестричку-няньку, її лице, поставу, рухи... Скільки ж це їй було, коли вона покинула цей білий чорний від горя світ? Десь сорок п'ять... чи навіть сорок чотири... Як батькові!.. Кріпаччина, робота панська в могилу зводять рано...
— Ходімо, кажу, до мене, брате, — заторсав Йосип. — Глянеш, який уже хрещеник твій. Читає і геть, як ти, на панщину й на пана чортом дише! Вже був на стайні, всипали, й не схаменувся... Що я з ним отаким робитиму!.. Приходь і ти, Ярино, з дітьми.
Йосип його забрав, повів, розказуючи сільські новини, а він усе печалився одною з них — сестрою, що рано так пішла з життя. Проклятий світ, прокляте панство!..
— Знаєш, від чого вмерла Катря?
Йосип знизав плечима.
— Тиждень лише полежала. Вважай, що легко вмерла-Дай боже й нам...
— Тобі ще, брате, рано про те і думати! — прогнав Тарас свою журу. — Ти ж наймолодший, мусиш нас поховати спершу...
— Ну й завели веселої! — всміхнувся Йосип.
— Справді... То скільки вже у тебе чад?
— Та сиплються, немов горох! Три сини... Та ще... Он мій Андрій, середній, — кивнув на тин, біля якого стояв хлопчак з волоссям до самих пліч.
Обнявши небожа, Тарас спитав:
— Чого це ти нестрижений?
Хлопчак промовчав.
— Служить у козачках в Зінькевича, і той звелів...
— Неси, Андрію, ножиці! — гукнув Тарас, згадавши своє гірке козачкування. — Щоб нам якісь зінькевичі не дозволяли по-людськи стригтись! Дзуськи!
Коли прийшов хрещеник його Трохим, Тарас стояв посеред двору і клацав ножицями, готовий стригти усіх підряд, а мати мила голову новоостриженому Андрієві. Заходив празник: завтра — святий Петро, й на панщині були до підвечірка.
Вже потемки прийшли і брат Микита, й Гнат Бондаренко, іще якісь напівзнайомі люди, що теж були колись малими і вчилися в дяка Петра Богородського. Кожен приніс пляшину меду чи оковитої, веселу, добру приязнь і... сивину. Так дивно було дивитися на цих друзяк, що стали раптом літніми й беззубими, як і в часи школярства. І сумно. Вже прожито, вважай, життя, вже багатьох немає, а все довкола, як і колись... Ні волі в них, ні долі!.. А Гнат сп'янів од меду чи од його приїзду і вже гукнув веселої, якої ще Тарасові не довелося слухати:
Через греблю Микитину
Ведуть Варку підтикану.
Кричить Варка, репетує,
Ніхто її не рятує...
Ні, ще нуртує козацький дух, іще не вмер у їхніх скорбних душах, не згас, прибитий панщиною, як гасне в полі вогнище!.. Чи то живий суботівський козак Антін Яременко, чи береже стару козацьку зброю, ждучи його чи гасла до повстання?.. А той друзяка з лісу побіля Седнева? І всі, що вже були готові?.. Якщо не знали, де він, подумали, що зрадив їх покинув, а сам утік... Знайде тепер, відновить їхню спілка роздмухав з малої іскри полум'я!..
Ішли додому з Гнатом. Село вже спало, зморене і наболіле Спало тривожним сном невольника...
— Ти чуєш?
— Що? — спинився Гнат.
— Як стогне...
— Хто?
— Кирилівка... І Моринці, і Воронівка... Вся Україна!..
— Чиїсь воли в оборі...
— Воли, воли... Були козацькі коні... Тепер воли!..
— То як там воля? Буде? — спинився Гнат, добув капшук та люльку.
— Не знаю. Ще балакають та все мудрують, як би панам зробить полегкість...