— А нині я щасливий, що ти прийшов, — обняв Тарас хоч молодого віком, але старого приятеля.
— Хіба вже хтось вам показав?
— Що?
— Таж "Кобзар" російською... А я хотів вам особисто!..
— Ні, ще не бачив.
— Справді? — засяяв Гербель. — Ось він! — дістав із саквояжа. — Прошу любити й жалувати...
Дивно було тримати в руках свою на іншій мові книжку. Все те і ніби якесь чуже... Перекладали Крестовський, Курочкін. Берг, Мей, Плещеєв, Михайлов і, найбільше, звичайно Гербель, сам видавець.
— Спасибі тобі і всім, — розчулено сказав Тарас.
— Це наш святий обов'язок. І щастя! — мовив Гербель. — Дозвольте, я тут напишу...
Присів до столу, узяв перо.
— Тарасу Григоровичу Шевченку, — казав уголос те, що писав, — від шанувальника його таланту й перекладача та видавця його творів Миколи Гербеля... А що це у вас таке? — узяв офорт із "Плачем Ярославни".
— Почав переклад "Слова о полку Ігоревім"...
— Давно?
— Ще влітку.
— Скільки вже переклали?
Лише махнув рукою. Щоб не Ликера, точніше, щоб не його любов до неї, то, може, все зробив би... А втім, не тільки його невдале сватання та женихання тому виною...
— А землю вже купили біля Дніпра?
— Ще ні. Не хочуть мені продати панки-ляшки. Купую вже більше року...
— Справді, це хтозна-що! А ви купіть на брата або сестру.
— Вже пробував. І нині брат Варфоломій в одному місці моститься... — сказав Тарас. — Поїду на Україну... Оце дивлюся, що б вам подарувати...
— Автограф!
Усміхнувся, узяв із купи аркушів рукопис вірша, написаного не так давно, й подав Миколі Гербелю. Той ухопив і став читати вголос:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давне-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний...
Замовк. Дістав хустину і витер очі.
— Жінки, жінки! — озвався. — Все зло від них!
— І наші матері були жінками... — тихо сказав Тарас.
Помовчали. Микола нишком перечитав іще раз вірш, згорнув ласкаво аркушик і заховав собі в кишеню.
— Дякую. Я став сьогодні багачем! — всміхнувся. — До речі, ви пам'ятаєте, з ким приїздили в Ніжин, коли ми з вами стрілися? То він прибув у Петербург, питав про вас.
— Чужбинський?
— Еге.
Тарас нахмурився.
— А чи читали його паскудну оду цареві й зброї, що він вмістив у "Русском инвалиде" чотири роки тому?
— В "Санкт-Петербургских ведомостях", — поправив чемно Гербель.
— Читали отже? Підлість, та ще яка!
— Не перший і не останній...
— Я ж з ним дружив, — сказав Тарас. — А цим лестивим опусом він ніби плюнув мені у саму душу!.. Солдатові, в страшній пустелі...
— Хто з нас, Григоровичу, не без гріха...
— Поет не має права на гріх відступництва. Інакше він не поет.
— Як точно й страшно сказано!..
Тарас промовчав. Згадував готель "Царьград" в Чернігові, де він платив своїми й за Олександра, що мав незборну пристрасть до самовара, й Новопетровський забутий богом форт, де прочитав довжезний вірш Чужбинського...
— То я піду, — сказав Микола тихо, помітивши його задуму. — Дякую за подарунок.
— Спасибі й вам за книжку! — обняв Тарас за плечі і так провів аж до дверей.
Вернувшись, сів на диван й узяв "Кобзарь", що пах приємно фарбою...
За кілька днів і справді пан Афанасьєв, він же Чужбинський, прийшов провідати старого друга. Стяв у порозі, руки розкинув крилами і запитав:
— Не впізнаєш, Григоровичу?
— Ні.
— Та не може бути! Невже я так перемінився?
— Напевно.
— Я — Чужбинський. Тепер впізнав? — пішов до столу, не опускаючи своїх рук-крил.
— Ні, ні! Сюди не можна! — спинив Тарас його порив. — Кислоти тут шкідливі! Сідайте там, біля дверей.
Чужбинський сів, знітившись (Тарасові аж стало жаль бідаху), дістав хустку й витер спітнілий лоб.
— Гадав, що ми... — озвався, — що наші мандри, бесіди...
— Я теж гадав... — сказав Тарас похмуро, не полишаючи різця і дошки, — Гарні були часи.
— Ти не забув? — зрадів Чужбинський. — Ісківці, поїздку в Ніжин, Київ...
— А ви?.. Сидіть, сидіть! Тут небезпечно.
Чужбинський, що був подавсь до столу, вернувся, сів, а далі встав.
— Як вам живеться нині? — спитав теж сухо, офіціально.
— Спасибі, добре.
— Вас одностайно хвалять, підносять... Можна і запишатися...
— Звичайно.
Тиша, яка запала раптом, була важка, неначе мерзла, сира земля.
— Я вже піду... — непевно сказав Чужбинський.
— Дякую, що завітали.
— Пробачте...
— Йдіть здорові...
Як зачинились двері й затихли кроки у коридорі, Тарас поклав різець на стіл. Щось підмивало його вернуть товариша, сказать, що це був тільки жарт, що він йому прощає дурний той вірш, що хто з нас, правду кажучи, не без гріха, — як тут сказав недавно Микола Гербель, — та він не встав і не побіг. Всепрощення не менший гріх, ніж зрада та плазування в ногах у сильних світу!.. Постарів теж Олександр... Це ж скільки вони не бачилися? Аж чотирнадцять років!.. Волосся, правда, в нього густе і чорне... Борідка також... Господи, навіщо ти так роз'єднав старих і добрих друзів?.. Ти ж заповів прощати ближнім малі гріхи... Цей гріх — тяжкий!.. А ти спитав, дізнався, що спонукало його вчинить і як велось потому твоєму приятелеві і землякові? Можливо, він покаявся, і бог йому простив колишню слабість?..
Заплакало дощем вікно. Майстерня миттю виповнилася густим осіннім мороком, що брав за душу, серце стискав журбою...
...Про те, що Лев Жемчужников вернувся із Парижа й тепер живе неподалік, Тарас почув од Куліша. Приніс надвечір коректуру в його друкарню, де мала вийти "Катерина", аж тут Панько. На диво, був привітний, і навіть дружній. Може, його так гарно стріли на Україні, що він собі дозволив віднині бути великодушним.
— Наш спільний друг у Пітері...
— Хто?
— Лев Михайлович.
— Четвертий брат Жемчужникових?
— Еге, — всміхнувся. — Вчора я слово дав вас познайомити...
— То познайом!
— Не можна ж так, — здвигнув плечима, — зразу... Хай при нагоді...
— Де він живе?
Куліш назвав адресу. І враз додав, заскалившись:
— В його родині ти цар і бог... Всі люди трійці моляться, вони ж, Тарасові, четвертому...