— То дай... — озвався тихо. Знав по собі, як важко бачити чужі страждання й не мати сили допомогти... Ох ті пекельні ночі біля малого Дмитрика, що згас в Новопетровському!..
Слухняно випив ліки й ліг, удаючи, ніби йому полегшало.
— Йди спи, Іване, — мовив. — А свічка нехай горить... Вже ранок, мабуть, скоро...
— Який там сон... — махнув Іван рукою. Проте пішов. — Гукайте, коли чого!.. — озвався вже з майстерні.
— Гаразд. Ти спи...
Біль не вгавав. Помітив, що він навально збільшувався, коли лягав, тому підтягся трохи й сів, мов у кріслі. Що там у нього в грудях сталося?.. Якби заснути... Дихать стає все важче, ковток повітря коштує йому страждань... Чи скоро ранок?.. Забув, куди поклав годинника, й тепер мав ждати дзвону із Петропавловської. Без неї, бач, не обійтись... Заснути б!.. Даремно, мабуть, не попросив Івана дмухнуть на свічку. Може, в пітьмі заснув би швидше... Самому йому не встати...
— Мамо!.. — покликав раптом матір і сам злякався.
— Ти все не спиш? — озвалася. — Співала ж тобі "Котка"...
— Я вже старий, нездужаю...
— Для мене ти сьогодні лиш народився... Принесла бабка погодувати — а очі в тебе сині, немов барвінок...
— Вони тепер уже не ті...
— Я пам'ятаю сині...
Зелененький барвіночку,
Стелися низенько...
Сльоза скотилася йому щокою, вусами...
Першим прийшов його повіншувати із днем народження Михайло Лазаревський. По тому, як розширилися в сердеги очі, Тарас збагнув, що вигляд у нього нині кепський. Та й біль у грудях не відпускав...
— Ну як тут наш новонароджений? — спитав Михайло весело. — Готовий приймать здоровлення?
Нагнувся, поцілував у щоку.
— Недобре мені сьогодні, брате... — сказав Тарас. — Погіршало мені вночі...
— Я вже послав за лікарем.
— Ти напиши Варфоломієві, що зле...
Замовк, оскільки кожне слово відлунювало у грудях болем.
— Приліг би... — ледь не плакав над ним Михайло. — Учора ж ти...
— Не можу лягти — болить... А де ж той Едвард Якович?
Чув голос свій, мов за стіною, далеко десь.
— Михайло!
— Я тут.
— Ти ж напиши... Де ж той Барі?.. Вогонь у грудях...
Кроків він не почув. І перших слів.
Побачив уже обличчя лікаря, який схилився над ним, щоб вислухати.
— Як ви? — спитав Барі.
— Підстрибую... — всміхнувся. — З ночі пекучий біль у грудях...
Барі нахмурив брови, приклав до вуха трубку. Не довго й слухав. Випроста'вся, сказав щось Лазаревському й став готувати мушку. Коли поклав на груди, Тарас відчув полегкість. Не став питати, що з ним. Хоч не хотілось вірити, відчув, що справді пора настала "риштувать вози в далекую дорогу"!..
— Прийшла депеша з Харкова, — сказав Михайло тихо. — Вітають із днем народження, бажають щастя...
— Дякую...
— 3 Москви також, Михайло Щепкін...
— Добрий він чоловік...
— І з Нижнього.
— Спасибі всім...
Відчув, що очі йому стуляє спізнілий сон.
— Хтось відчиніть кватирку... Й дайте ковток води... — озвався знову здалеку.
Коли заплющив очі, долинув голос материн, якого вій згадав лише сьогодні...
Ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота...
Хотів гукнути матір, та побоявся сполохати її "Котка".
Став дрімоту сон питати: —
Де ми будем ночувати?..
Коли б іще побачити її лице... А душі мають лиця?.. Інакше як впізнати свою рідню, померлих друзів?.. Чи то Брюллов за муки свої в Ісаакіївському попав у рай?.. А як нема нічого, окрім життя, на цьому світі білому?! Є добра пам'ять, діло, що ти зробив... І в народ — безсмертя твоє і всіх!..
Там, де хата теплесенька,
Де дитина малесенька...
Побачити б її лице!.. Бо як її впізнає у сонмі душ?..
Біль розбудив. А може, він і не спав, а тільки марив, змучений... У грудях клекотіло, так ніби там кипіло щось...
Над ним стояв Микешин. Щось говорив, тис руку... Оглушений нестерпним болем, не чув тих слів. Напевно, поздоровляв... Були тут ще Василь та Олександр — брати Михайла Лазаревського. Похмурі всі, стривожені... О, тут і Лев Жемчужников!..
Кивнув йому і запитав, ледь чуючи свій незнайомий голос:
— Є маніфест? Дали вже людям волю?..
— Немає.
— Вмру й не знатиму...
— Та що ти, батьку! Лікар мені сказав...
— Чи душі мають лиця?
Присутні перезирнулися.
— Зустріну там Брюллова, Жуковського...
— Ти нас усіх ще переживеш! — крізь сльози гукнув Жемчужников.
— А де Барі?
— От-от прийде, — сказав Михайло Лазаревський.
— Пробачте, що зіпсував так іменини...
— Видужаєте, то надолужимо! — утішив його Микешин.
У Петропавловській пробило третю.
— Волі ще не чувати? Що кажуть твої царі й вельможі? — всміхнувся до Микешина.
— Мої — мовчать. У них із гіпсу голови...
— У бронзі знову мовитимуть: "Шануйте нас, бо ми великі й славні!.." Де ж той Барі?..
Біль роздирав, накочувався, мов хвилі в морі. Мушка уже не діяла. Йому дали мікстуру...
Мов крізь туман із болю, побачив знову лікаря. Він щось писав... Напружився й почув його, дав відповідь, що впала, як у воду, у той туман...
Невдовзі відчув полегкість. Груди йому отерпли раптом, здерев'яніли.
— А де Барі?
— У нього ж ти не один, і гірші є, — сказав Михайло, щоб підбадьорити. — Ти будеш уже одужувати...
Хоч знав, що це пусті слова, на диво, йому хотілося повірить їм.
— Коли б мені діждатись квітня, рушив би на Україну... І не вернувся б!..
— Землю ще ж не купили, — сказав Василь.
— Пожив би поки в приятелів...
— Обрид тобі так Петербург? — спитав Михайло. — Славлять тебе, друкують...
— Слава, як колискова пісня, нагонить сон... Додому треба їхати, у свій народі..
— Поїдемо, Тарасе, вдвох, — сказав Василь. — Я буду вам за джуру.
— Для цього ти, Василю, вже заважкий, — всміхнувся. — На побратима тягнеш... Якби мені додому, я там ураз одужав би!..
— А так, а так... — погоджувався із ним Михайло. І тільки очі були у нього сумні-сумні...
Увечері прийшли Барі й Круневич. Похмуро, мовчки вислухали по черзі груди й мовчки зійшли униз.
— Консиліум... — сказав Василь... — Щоб двоє таких знавців та не здолали якусь там хворість!..
Йому ж тим часом гіршало. Як вислуховували, то повертали сюди-туди й збудили біль, що задрімав...
Вернулися два ескулапи. Глянув на них Тарас і, не спіймавши погляду, все зрозумів.
— Давати й далі ліки, — сказав Барі Михайлові. — Поставим другу мушку...