— Це правда. Гарна книжка!.. Ще хтось біжить... — прислу хався.
І справді, двері рвонуло вихром, і на порозі виріс Гриць Честахівський.
— Вже є?! — спитав захоплено, бо сам побачив книгу в руках Михайлових. — Ура!!
— Тихіше, — сказав Тарас. — Бо поліцмейстер іще подумає, що ми пішли в атаку на Академію.
— Заходжу до Данила і дізнаюся, що він поніс Тарасові оцей презент, — взяв книжку. Невдовзі витер сльози, обняв Тараса й поцілував. — Звершилося!..
Останнім прибіг Семен.
— Та тут уже замало не вся громада наша! — гукнув, за повнюючи собою півмайстерні. — А я гадав, що буду перший... Де він, Тарас Шевченко? Подать сюди, я поцілую його премудру голову!
Тим часом Гриць дістав з кишені пляшку, якусь бурлацьку закусь. Потому збігав на антресолі й приніс чарки...
Тарас дивився мовчки, як добрі приятелі його радіють ново народженій, — в тяжких і довгих муках! — давно жаданій книзі, й грудьми його розходився щасливий щем. Укотре може вигукнути, що друзів йому господь знаходить і посилає щи рих! А це велике благо на цій землі, оскверненій користолюб ством, пихою та плазуванням перед чинами й силою, в держа ві, де не уявляють собі життя без ідолів, що полюбляють понад усе криваві жертви й почесті дохристиянських старих часів...
...І все-таки світ не стоїть на місці! Нехай поволі, людство стає мудрішим, вищим... Як вийшов перший його "Кобзар", було всього — й осанна, і побиття камінням. Тепер же всі редакції — одна поперед одною — роздмухували його пригаслу за стільки літ мовчання літературну славу й возносили в такі небесні сфери, що іноді ставало страшно. У той вогонь Тургенєв, який узявся гаряче за визволення його рідні, підкинув ще й щасливу думку — створити і надрукувати в "Народном чтении" життєпис автора, що вийшов із кріпаків. І покотилися високі, дужі хвилі!..
За кілька днів по виході в світ "Кобзаря", коли Тарас обдумував проект своєї хати, в майстерню вбіг Микешин.
— А ось і перша ластівка! — потряс газетою, яку тримав, немов пернач полковницький.
Тарас і дихать перестав.
— Лупцюють?.. Це, певно, "Северная пчела"?..
— Вона. Але не б'є, а хвалить!
— Можна так похвалити...
— Дай боже, батьку, кожному, — впав на диван, відсапався і розгорнув газету. — Послухайте...
— Не може бути, щоб "Северная пчела"... — не вірив ще в прихильність цього видання.
— Часи змінюються, як полюбляли казати римляни! — гукнув Микешин. — Слухайте. "Поспішаємо повідомити наших читачів про вихід у світ поезій малоросійського поета Т. Г. Шевченка, під назвою "Кобзар". Ця невелика, але чудово видана книжка прикрасила б будь-яку, і найбагатшу, літературу: це по-справжньому геніальні твори обдарованого художника. Шевченко — тип чисто народного поета-художника; у ньому, як у Крилові — Русь, відбилася вся Україна — поетична, філософська, життєва і буденна! Чи нам, чи комусь іншому випаде честь написати огляд цієї книги, та ми вважаємо себе в достатній мірі щасливими, оголосивши першими про її вихід. Ціна один карбованець п'ятдесят копійок сріблом. Продається в усіх книгарнях. До книги додано портрет Шевченка, добре виконаний, проте, як нам здається, не зовсім схожий".
— Хто це писав? — спитав Тарас схвильовано.
— Якийсь поганець Блюммер.
— Чому поганець?
— Твердить, що я несхожим вас змалював!.. Виходить, він вас бачив... А ви такого знаєте?
Тарас напружив пам'ять.
— Ні. Певно, якийсь студент... — І раптом спохватився: — Тут справді так написано чи ти місцями щось додавав? Скажімо, про геніальність...
— Ось хрест святий! Беріть, читайте, радуйтесь, — подав газету. — От же песиголовець — не зовсім схожий, каже!...
За місяць накотився дев'ятий вал.
Надвечір якось тихо постукав хтось у двері, ледь прочинив і запитав:
— Чи тут живе Шевченко Тарас Григорович?
— Тут, тут! — гукнув Тарас і встав зустріти гостя. Зібрався саме писать листа Варфоломієві, що взяв та й змовк, немов набрав у рот води.
Внизу стояв хлопчина й терпляче ждав, допоки він зійде униз. Вклонившись, подав журнал, який дістав з-за пазухи.
— Вам Добролюбов ось передав.
— Спасибі...
Не встиг розгледіти у негустих ще сутінках, який це номер "Современника", хлопчина зник... О! Третій... Ще березень не наступив, а він уже готовий... Щось в у ньому таке цікаве, що Добролюбов прислав тепер, не дочекавшись виходу журналу в світ?..
Піднявся на антресолі, де вже горіла свічка, — збирався ж писать у Корсунь Варфоломівві, — і сів до столу... Може, надрукували й вони листа-автобіографію, якого він написав до Оболонського, редактора "Народного чтения"? Микола Добролюбов навіщось брав примірник. Він знав про це...
Пробігся змістом. Ось воно!.. Стаття про нього... Знайшов сторінку дев'яносто дев'яту і розгорнув на ній журнал. "Кобзар" Тараса Шевченка. Коштом Платона Симиренка, Санкт-Петербург, 1860 рік".
Заплющив очі. Що в ній, оцій статті?.. На старість він став чомусь боятися всього, що мало якийсь стосунок... Не потерпав за славу свою, підбиту лихом, а ніби мимоволі оберігав зболіле серце... У "Современнике" ніхто не може йому завдати болю!.. Коли вже "Северная пчела"...
Рішуче став читати.
"Поява віршів Шевченка цікава не для самих тільки пристрасних прихильників малоросійської літератури, але й для всякого любителя справжньої поезії..."
За звичкою, читав не вряд, — це буде потім, — а лиш вихоплюючи найголовніше.
"Він — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, тому що складом своїх думок і навіть своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і співчуттів перебуває в цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний..."
А ось і лист-життєпис!.. Здається, весь... Ану ж, чи є закінчення?.. "...Скільки років утрачених! скільки цвіту зів'ялого! І що я купив у долі своїми зусиллями не загинути? Мабуть, чи не одне тільки страшне розуміння свого минулого. Воно жахливе, воно тим більше для мене жахливе, що мої рідні брати і сестра, про яких мені тяжко було згадувати у своїй розповіді, ще й досі — кріпаки. Так, шановний пане, вони кріпаки і досі!"