Терези Балеків

Генрих Белль

У тім краю, звідки родом мій дід, люди жили здебільшого з праці на льонарнях. П'ятеро поколінь день крізь день ковтали суху лляну куряву, поволі збавляючи собі віку, п'ятеро веселих, терплячих поколінь, що живилися козиним сиром та картоплею, вряди-годи забивали трусика, вечорами пряли чи плели по своїх господах, співали пісень, пили чай з м'яти і були щасливі. День при дні вони били льон на старезних бительнях, безборонні перед ядучим порохом та спекою сушильних печей. По хатах у них звичайно стояло одним одне драбинясте ліжко, що було неподільною власністю старших, діти ж спали хто де впав по лавах. Ранками хати повнилися духом юшки-смажка, в неділю часом бувала затірка, у великі ж свята матері з усміхом доливали дітям у кухлики молока,— від цього чорна кава ставала чимраз ясніша, і тоді дитячі личка рожевіли з радощів.

Дорослі рано бралися на роботу, кидаючи на хазяйстві дітлахів; діти давали лад у хаті — замітали, перемивали начиння й чистили картоплю: коштовні жовтаві бульби. їхнє тоненьке лушпиння треба було показувати на очі старшим, аби одвести від себе підозру в марнотратстві чи недбайливості.

Щодня по школі діти рушали до лісу збирали гриби чи — іншої пори — лісове зілля: маренку, чебрець, кмин, м'яту, наперсник, а влітку, в косовицю, коли льонарі порали сіно на своїх нужденних луках, діти мусили визбирувати лугові квітки. Пфеніг кіло — за таку ціну брали в замку квіття з лугу; у місті в аптеках його продавали нервовим дамам по двадцять пфенігів за кіло. Правдивим скарбом були гриби: кіло грибів ішло за двадцять пфенігів, у місті ж у крамницях кіло грибів коштувало марку.

Восени, коли мокра земля в лісі рясно всівалася грибами, діти зашивались якнайглибше в зелені лісові сутінки. У кожної родини була своя потаємна місцинка грибів, за яку нишком переказувано кожному наступному поколінню.

Ліс належав Балекам, їхні ж таки були й льонарні. В дідовому селі стояв замок Балеків, де в невеличкій хатині обіч кухні дружина кожного нового голови роду важила й оплачувала гриби, лісове зілля чи берегові квітки. В отій-то хатині стояли на столі великі терези Балеків, старовинні, прикрашені візерунком із золота й бронзи, терези, перед якими вистоював хлопцем ще мій дід із кошиком грибів чи оберемком зілля в замурзаних рученятах, напружено ждучи, яку вагу покладе на терези пані Балек, поки хибка стрілка стане якраз на чорній рисці — тоненькій лінії справедливості, яку щороку треба було наводити наново. Потому пані Балек брала грубу книгу в брунатній шкіряній оправі, вписувала туди зважене й виплачувала гроші — по пфенігові чи по десять пфенігів, тільки зрідка комусь перепадала марка. І як ще дід був малий, у хатині повсякчас стояв великий слоїк з кисленькими цукерками, і коли пані Балек, тодішня господиня дому й володарка заповітної хатини, була в доброму гуморі, вона сягала рукою до слоїка й кожному дітлахові давала по цукерці — і личка дітей рожевіли з радощів так само, як тоді, коли матері святами доливали їм у кухлики молока і кава там робилася чимраз ясніша, аж ставала така ясна, як дівчачі кіски.

Один із законів, що їх увели Балеки, казав: нікому не вільно мати своїх терезів. Закон той постав так давно, що ніхто вже не замислювався, коли та чому він виник, а проте на нього належало добре вважати, бо хто раз зламав би його, тому не давано більше роботи на льонарні, у того не куповано більше грибів чи лісового або лугового зілля. Влада Балеків сягала так далеко, що й по сусідніх селах ніхто не давав йому роботи, ніхто не брав у нього лісового добра. Але од тих часів, як ще дід та баба мого діда малими дітьми шукали грибів і носили їх у замок, аби там на кухні ними приправлено печеню багатим панам із Праги чи запечено в їхній паштет, нікому й разу не спало на думку поламати цей закон: борошно міряли мірками, яйця можна було полічити, пряжу почислити на лікті, та й, зрештою, старовинні, золотом і бронзою мальовані терези Балеків не справляли враження, що вони можуть сфальшувати, і п'ятеро поколінь людей довірливо здавались на хибку чорну стрілку, несучи до замка, все, що вони з дитячою ретельністю добували в лісі.

Щоправда, знаходилися між тими сумирними людьми такі, що не шанували закону Балеків: то були здебільшого ловці, що вповали тільки на свій хист за одну ніч здобути більше, ніж за місяць роботи на льонарні, одначе і їм, здавалося, ніколи не спадало на думку купити чи там змайструвати собі терези. Мій дід був перший, кому вистало відваги засумніватися в справедливості Балеків, що жили в замку, мали дві карети і щороку вчили своїм коштом когось із сільських хлопців у Празькій семінарії на богослова, Балеків, у яких щосереди гуляв у карти священик, яких на Новий рік навідував повітовий голова з кайзерівським гербом на кареті і яких з нагоди нового 1900 року сам кайзер дарував шляхетством.

Мій дід був роботящий і розумний хлопець. У лісі він завше заходив далі од усіх дітей, у самі хащі, аж туди, де, як казали, жив лісовий велет Білган, приставлений стерегти Бальдерерові[1] скарби. Одначе дід не боявся Білгана, ще хлоп'ям він забирався в найглибші лісові закутки, назбирував силу грибів, знаходив навіть трюфелі, що їх пані Балек брала по тридцять пфенігів за фунт. Усе, що він приносив Балекам, дід записував у стовпчик на чистому боці календарного аркушика — кожний фунт грибів, кожний жмуток чебрецю,— а праворуч виводив дитячими кривульками, скільки йому за віщо сплачено: не забував жадного пфеніга, що він взяв у замку від своїх семи до дванадцяти років. Скоро ж по тому як йому вийшло дванадцять, настав рік 1900, і Балеки на честь подарованого їм від кайзера шляхетства наділили кожній льонарській родині по восьминці кілограма кави, тієї, що йшла з Бразілії; чоловікам, крім того, давали дурно пива й тютюну. У замку вряджено пишний бенкет — тополева алея од воріт до замка захрясла каретами.

А за день перед бенкетом у замку роздавали каву, в тій-таки хатині, де вже, либонь, із сто років стояли терези Балеків, що відтепер звалися Балеки фон Білгани, бо на місці, де стояв їхній замок, був колись, за переказом, палац лісового велета Білгана.