— Ні! — закричала Тереза.— Ні!
— Б|ідна мадам, ви знову марите!
Служниця підійшла до неї. Тереза схопила її велику руку і тримала доти, поки не відчула, як вона стає вогкою.
— Анно! Скільки часу залишається ще до повернення вашого пареченого?
— Два тижні, мадам.
. — Два тижні! І не думайте навіть! Я вас не відпущу. За два тижні я ще житиму.
• — Авжеж, не тільки житимете, але й обходитиметесь без мене.
Підвечір, коли Бернар зайшов у кімнату, Тереза сказала йому:
— Я хочу звернутися до тебе з останнім проханням... Будь ласка, не лякайся й не роби такої кислої міни: це не буде дорого коштувати.
На його обличчі з'явилося занепокоєння.
— Ти ж знаєш, що живиця... Справи йдуть усе гірше й гірше...
— Це мій останній каприз... Я хотіла б, щоб на час, коли я перебуватиму тут, ти найняв... нареченого Анни.
— Водія? Ти що, здуріла? Я й свого розрахував півтора року тому. Водія! Коли ціна на живицю...
— Авжеж. Це потрібно для того, щоб Анна залишилася біля мене. У всякому разі, ти ж знаєш, це недовго триватиме...
— Хіба з цими серцевими хворобами вгадаєш? Адже вдалося тобі обдурити лікаря! Водія! А що він робитиме тут цілими днями?
Цей мовчун раптом став оглушувати її зливою слів,— обурення робило його красномовним. У Терези не було сил сперечатися з ним. Нічого не вдієш! Вона помирає, а він відмовляє., їй у тому єдиному, за що вона ще тримається на світі,— в присутності Анни, і то задля якихось кількох банкнотів! Відмовляє їй, яка пожертвувала всім своїм майном... Вона мовила, не переводячи дихання:
— Оскільки я віддаю все, що маю...
— О! Тепер...
Він занадто пізно спохватився... Тереза прекрасно зрозуміла, що він хотів сказати: тепер, коли, так чи інакше, вони успадкують її добро... Вона метнула на .нього такий погляд, який йому неважко було впізнати через п'ятнадцять років.
— Говоріть, дітки мої... Я щось вас більше не чую,
— Але ж ми розмовляємо, бабусю.
— Я думала, що вона вже лягла,— мовила Марія пошепки, кладучи свою голову на груди Жоржеві.— Дорогенький мій, коли ти заплющуєш очі, то стаєш подібним до мерця... Ти знаєш? Мати наполягає, щоб ти ще раз зайшов побачитися з нею... Ага! Я знайшла, чим розбудити тебе... Здається, вона має сказати тобі щось дуже важливе...
— Якщо лікар дозволить, я піду до неї завтра...
.— О! Вона вже заручилась всілякими дозволами... Ніяк не збагну, що б вона хотіла тобі сказати... Ти мені розкажеш потім?
Він не відповів. На вежі мерії довго вибивав годинник. Стара закричала з малої вітальні:
— Одинадцять годин! Жорже, я виганяю вас з хати,
Він не підозрював, що майже кожного вечора, виходячи від них, будив Терезу і що вона якомога довше прислухалася до його затихаючих в тиші заспаного містечка кроків. На протязі останніх трьох днів потроху падав сніг, але він зразу ж танув, як тільки торкався землі. Тільки на черепичних дахах де-не-де тьмяно поблискував. Завтра Жорж знову побачить Терезу. Вона не піде з цього світу, поки Жорж не довірить їй те, що ось уже на протязі стількох днів виношував у своєму серці. "Я їй сйажу..." Він звів очі до зимового неба, всіяного зорями. Що ж він їй скаже? Що вона може заснути, не хвилюючись про його долю;^що вона не заподіяла йому ніякого зла, що вона нікому не робила зла, що це було її покликання — глибоко проникати в напівмертві душі і будоражитй їх... Ах! Що йому Марія чи якась там інша жінка, Сен-Клер чи Париж, батькові тартаки і склади! Він повинен жити з того' джерела, яке збудила в ньому Тереза. Авжеж, із цього болю, із цього постійного то спалахуючого, то затухаючого пориву до безконечного страждання...
Він ніколи, ніколи не буде задоволений собою, ніколи не знатиме самозаспокоєння. Він навчиться розпізнавати в собі межі, за якими простягається це безконечне страждання. Маленькі, огидні і темні вчинки, здійснені наодинці і зовсім безкарно, характеризують нас краще, ніж великі злочини... Так марив у ту ніч Жорж, коли його кроки дзвінко лунали між стінами спорожнілого містечка.
—• Я почекаю тебе у коридорі,— їдко сказала Марія,— Але не більше п'яти хвилин: наказ лікаря! Через п'ять хвилин я ввійду.
Жорж відчув, що ненавидить голос цієї жінки, поруч з якою йому доведеться жити й умерти. Він постукав у двері. Тереза сиділа біля палаючого каміна. Перше, що кинулося йому в вічі,— це ніби вона потовстіла; щоки її були повні (якщо це тільки не була легка припухлість). Очі здавалися трохи меншими.
Поруч з нею стояв круглий столик н"а одній ніжці, на якому були розкидані всілякі пляшечки, дзвоник і чашка, до половини налита якоюсь рідиною. Штори ще не були спущені, і шиби вікон здавалися чорними.
Тільки крадькома кинутий погляд, який Тереза зразу ж відводить. Він поцілував їй руку, посміхнувся. Але вона виглядала чимось стурбованою і ворушила губами так, ніби не могла підшукати потрібних слів; він мовчав, думаючи, що вона має заговорити першою.
— Ось так... але спершу дозвольте мені... йдеться про... Я ніяк не наважусь...— І вона звела на Жоржа тривожний погляд.— Все залежить від вас... У .вашого батька є вантажні машини, правда?
Він подумав, що вона маячить у гарячці.
— Чому вантажні?
— Тому, що йому вже доводилось перевозити великі вантажі... Авжеж, наречений Анни... Якби ваш батько міг прийняти його на роботу... У нього найкращі рекомендації... Тоді я не втрачу цієї дівчини... Я не смію надіятись: це було б так гарно...
Вона втупила у нього жадібний погляд, намагаючись розгадати, що ховається за виразом його "обличчя. Жорж вигля-" дав незадоволеним. Чому він так зморщився?
— Якщо моє прохання завдає вам прикрощів...
— Але ж ні! — заперечив він.
Він поговорить про це з батьком, хоч не думає, що зараз є вільне місце. Але, поки воно з'явиться, хлопцеві завжди буде чим зайнятися...
Зітхнувши з полегкістю, вона глянула на Жоржа. Той стояв, опустивши голову, з виглядом злої, причаєної собаки, як і в ту ніч на вулиці дю Бак. Якийсь приглушений голос раз у раз озивався в Терезі: "Це він у мене востаннє! Оця найдорожча мені дитина..." Якого ще удару завдала вона йому, що він дивиться на неї з таким глибоким вир'азом болю в очах? Він запримітив Терезину схвильованість. Настав час передати їй те, що він вирішив було сказати; А втім, вона цього не зрозуміє...