Тепер вона знала, що в чашці не було ніякої отрути, що Марія не винна в цьому злочині. "Значить, я була божевільною, коли так думала?" Завіса туману| розірвалася і перед її очима відкрився реальний світ.
— Маріє!
Дівчина підвелася з крісла, на якому вона нерухомо сиділа.
— З ким ти зустрічалася сьогодні вранці? Ні, не повертайся спиною до вікна: сядь так, щоб я могла бачити твоє обличчя.
— Ви хочете знати, з ким я зустрічалася? З однією людиною, яка призначила мені побачення, яка чекала мейе у віддаленому куточку...
— Навіщо ти хочеш мене налякати, дитино?
— Я зовсім не хочу вас налякати. Той, що тільки-но розмовляв зі мною в Сіле, не належить до ваших ворогів. Навпаки... Скоро він сам прийде сюди, в цю кімнату.
— Ніхто в світі мене не любить.
— А той, що чекав мене на покинутому хуторі?.. Ось бачите! Мені нема потреби навіть називати його імені. Ви самі здогадалися.
— Ти бачила його? Він тебе чекав? Ну, гаразд. Подивися мені в очі. Невже у мене такий вигляд, ніби я жалкую, що це сталося? Маріє, невже ти не пригадуєш, що я задля тебе робила? Хіба ж я тобі не казала?..
Дівчина знехотя хитнула головою.
— Ти ж знаєш, чого я так палко бажаю?
— Авжеж, можливо...— Але їй пригадався Жорж на кухні в Сіле, його сльози.— Щодо вас, то можливо... але він! Якби ви знали, ким ви є для нього...
— Дурненька! — мовила Тереза.—Стара жінка, яка вислуховує різні історії і робить вигляд, що розуміє їх, завжди до певної міри імпонує. Нею захоплюються, навіть журяться, коли бачать, що вона вмирає. У молодих людей нема нікого, з ким би вони могли говорити. У двадцять років так рідко трапляється, щоб хтось і вислухав тебе, і водночас зрозумів... Але, дорогенька моя* це зовсім не те... Воно не має нічого спільного з любов'ю. Мені навіть соромно вимовляти це слово...
— Якби ви бачили його горе...
— Ну, звичайно ж! Він по-своєму прив'язаний до мене; декілька днів йому навіть не вистачатиме мене... А потім ти побачиш! Таких історій у тебе буде з ним більше, ніж треба. Не раз подумаєш: "От якби моя бідна мама була зі мною, вона б хоч трохи звільнила мене від них..."
Кажучи це, вона сміялася природним сміхом, який наче омолоджував її. Але вигляд її оголених ясен все ж справляв жахливе враження. "Ну, звичайно ж, це щось зовсім інше,— думала Марія.— З якої рації мені турбуватись? Адже Жорж першим прийшов у Сіле, він чекав мене там, мріючи про пестощі, в яких я йому відмовила. .До того ж якими вірними є слова, сказані матір'ю: "В сімнадцять років ти не можеш претендувати на те, щоб усе збагнути в мужчині... Твоя влада над ним зростатиме з року в рік... Ти побачиш!"
Дощ перестав. З віття платанів спадали на площу останні краплі.
— Тобі треба було б скористатися сонцем і піти прогулятися.
— А як ви, мамо?
— Мені хочеться трохи подрімати. Не турбуйся про мене... Тепер ти можеш залишити мене одну: я вже— більше не боюся.
Марія обняла її.
— Значить, ви вилікувалися?
"Кивнувши, Тереза посміхнулася до неї. До її слуху долітали затихаючі кроки доньки. Нарешті вона зможе навтішатися своїм відкриттям: Жорж страждав через неї, він плакав, дізнавшись, що вона вмирає... Ні! Геть цю радість! Требаї будь-що прогнати цю потворну радість! Ах, серце, воно не дає нам спокою навіть на порозі смерті, так, ніби нам належиться ще якийсь залишок пристрасті... Він прийде... Марія буде поруч... Терезі слід добре приготуватися до цієї зустрічі, аби нічим не видати ні своєї муки, ні любові...
XIII
Того вечора, коли він прийшов, на столі горіла лише одна лампа. Тереза знаком дала йому зрозуміти, що не може розмовляти. Він подивився на її простягнуті поверх ковдри худі кістляві руки, вкриті великими рудими веснянками. Поступово став розрізняти те, що залишилося від її обличчя: загострений ніс, виступаючі кості чола і вилиць. Але до чого живим був її погляд, нестерпну пильність якого йому ще раз доведеться витримати! Коли Жорж підійшов до її ліжка, вона взяла його за руку, в той час як Марія, що стояла трохи позаду, спостерігала за ними.
— Маріє, підійди.
Дівчина ступила кілька кроків. Тереза вхопила її за за-' , п'ястя і намагалася з'єднати їхні руки у своїй. Марія хотіла вирвати руку, але Жорж з силою затримав її, поки вона не змирилася. Вони не наважувалися розійтися, бо пальці Терези стискали їх з'єднані руки.
Поволі вона розслабила долоню. Вони подумали, що хвора заснула, і навшпиньки вийшли за двері. Тоді Тереза розплющила очі. Вона задихалася. Як довго не повертається Марія! Напевно, вона вирішила провести його аж до фіртки. Грязь під чногами й зігниле листя були, Можливо, німими свідками першого поцілунку заручених... Жахливий біль, який стискав їй груди, заспокоївся тільки тоді, коли, нарешті, з'явилася Марія і сіла в глибині кімнати, якомога далі від ліжка.
Тереза нічого не могла прочитати на цьому закинутому на спинку крісла обличчі, вона не знала, про що думає дівчина. За все своє життя Марія не пройшла ц половини тієї дороги, яку ця стара немічна жінка подолала всього за ці кілька днів...
"Це тільки заради неї він підбирає мене, погоджується підібрати... Тільки заДля неї! Й пам'ять про неї..."
Тереза була далекою від думки, що її дитина може палати до неї такою зненавистю. А якби й дізналася, що б вона тоді відчувала: гіркоту? радість? Сама не знаючи, яку відповідь їй хотілося б почути, Тереза раптом запитала:
— Ти щаслива, Маріє? Дівчина' відвела руку від очей.
— А я думала, що ви спите...
Голос Терези був сповнений благання:
— Поклянися мені, що ти щаслива! Підійшовши до столу, Марія мовила:
— Саме час приймати мікстуру.
І знову Тереза з напруженою увагою прислухалася до кла-. цання корка, коли Марія відкривала пляшечку, здригалася від калатання ложечки об чашку. •
Біля півночі з хворою знову трапився припадок. Опритомнівши, вона перш за все побачила стурбоване обличчя Марії.
— Як ви, певно, тяжко страждали, мамо!
— Зовсім ні, я нічого не відчувала, от тільки тропіки коль--нуло, коли ти вводила голку...
Як же це так? Невже харчання й посиніння обличчя не були ознаками страждання? Невже людина може пройти крізь пекельні муки, не зберігши про них жодного спогаду?