— Я добре пригадую той. лютневий чи березневий вечір три роки тому. Тоді ти часто не бував дома. Повернувшись пізно, якось розповів мені про цю навіжену, котра тобі обіцяла...
Він зігнувся і став розглядати килим. Мабуть, йому було соромно. Катерина сіла на шкіряний диван, який Блізе називав своєю сповідальнею: на ньому стільки тисяч нещасних, запинаючись від брехні, оповідали таємниці свого життя, удаючи, що нічого не відають.
Доктор Шварц підвів голову і глянув на мадмуазель Парпен, яка стояла біля столика з друкарською машинкою. Він наказав їй вийти в передпокій і чекати, поки прийде та дама. Як тільки вона вийшла. Катерина заявила беззаперечним тоном:
— Ти не приймеш її!
— Побачимо...
— Ти не приймеш її! Це небезпечно!
— Скажи краще, що ти ревнуєш... Вона щиросердо розсміялася:
— О ні... мій медведику... Я не ревнива...— Вона пригадала ті часи, коли справді ревнувала його. Потім несподівано додала: — Так само, як і я, ти не хотів би наразити себе на дві револьверні кулі... Пригадай Поззі... Думаєш, я не знаю її?.. Я пригадую слово в слово все, що ти розповів мені того вечора. У мене жахлива пам'ять на все, що стосується тебе. Я не пропустила ні півсловечка з того, що ти говорив у моїй присутності... Мені здається, що я, хоч ніколи й не бачила її, одразу впізнала б ту, схожу на монголку, жінку, яка одна з усіх твоїх голоспинних подружок носить англійський костюм і насунутий на очі капелюшок. Під кінець вечора, як ти хвалився тоді, вона зняла свій капелюшок і тріпнула коротким волоссям, відкриваючи величаве чоло... Розповідаючи про це, ти був трохи п'яний. "Величне* чоло, що нагадувало вежу..." Не пам'ятаєш, як ти повторював одне і те ж? І все ж ти додавав: "Треба остерігатися жінок монгольського типу..." Признайся, ти й зараз боїшся цієї вуличної... Лише фальшивий сором примушує тебе прийняти її...
На цей раз Елізе не відповів лайкою: не було перед ким удавати з себе сміливця.
— З обіцяв,— тільки й сказав він пошепйи.
Вони замовкли, уважно прислухаючись до глухого гудіння в утробі будинку, яке завжди спричиняло ковзання ліфта.
— Це не вона,— пробурмотів лікар.— Вона сказала: через півгодини.
Кожен із членів подружжя замкнувся у власних думках. Цілком можливо, що вони пригадували той час, коли доктор упадав ва славнозвісною Зізі Білодель. Тоді йому треба було виявити перед світом свою справжню натуру.
— Над тобою сміються,— кожного дня повторювала йому Катерина.
Потайки від неї він брав приватні уроки танців. І коли цей здоровань, витягнувшись, ніби проковтнув аршин, витанцьовував у бістро, по яких швендяла Зізі, молоді люди пирскали від сміху. Він обливався потом і змушений був щоразу бігати в туалет міняти комірець. В той час Зізі ще не була дружиною живописця Білоделя, хоч уже й носила його ім'я. Ця яскраво виражена блондинка, про яку говорили, що вона дуже скидається на героїнь з картин Ренуара, цілком виправдовувала свою репутацію в товаристві. Які ганебні типи воло-, чилися за нею! Катерина розповідала всім, що доктор виявляв з-поміж них чудові об'єкти для дослідження і що це його хвилеве захоплення було вченому на руку... Насправді ж у цій зграї лікаря цікавила лише одна жінка. Вона єдина спроможна була заволодіти його увагою в той час, як Зізі Білодель танцювала з молодшими хлопцями. Це була та сама жінка, яка щойно дзвонила по телефону і яка ось-ось мала зайти до кімнати.
Катерина підійшла до чоловіка, який удавав, що читає, і поклала йому руку на плече.
— Слухай. Пригадай собі, у чім вона зізналася тобі того вечора, коли ти пообіцяв їй прийняти її в будь-який час... З тих пір, як вона зробила спробу отруїти свого чоловіка, її мучить жадоба вбивства... їй коштує надлюдських зусиль, щоб не піддатися цьому бажанню... І з такою жінкою ти хочеш зачинитися в кімнаті об одинадцятій вечора!
— Якби це була правда, вона не говорила б мені про це... Вона просто мене дурила. А зрештою, якби й була якась небезпека, за кого ти мене приймаєш?
Вона втупила в нього погляд своїх наївних очей і, не підносячи голосу, мовила:
— Елі, ти боїшся. Поглянь на свої руки.
Він запхав їх у кишені, і піднявши плечі, рвучко повернув голову.
— Геть звідси! Живо! І щоб я до завтра тебе не бачив!
Катерина спокійнісінько вийшла у передпокій. Тоді він загорлав на секретарку, щоб вона впустила даму, як тільки та прийде, і забиралася під три чорти.
Катерина і мадмуазель Парпен на якусь мить опинилися в темряві. Потім секретарка увімкнула світло.
— Мадам..,'
Почувши цей оклик, Катерина обернулась і побачила товсті щоки дівчини, мокрі від сліз.
— Мадам, ви не підете звідси...— В її голосі не залишилося й тіні попередньої зухвалості.— Треба, щоб ця жінка відчула, Що за нею стежать, хай вона знає, що в сусідній кімнаті хтось є... Але ж ні, він мені заборонив... ■ "
— О, від нього все легко приховати...
— Не завжди,— пробелькотіла вона.
їй здалося, що мадам Шварц може видати її. Доктор не простив би їй такого зухвальства... Обидві жінки раптом завмерли. На цей раз справді почулося гудіння ліфта.
— Проведіть її і йдіть собі спати. Запевняю вас, що цієї ночі з доктором нічого не станеться. Ось уже двадцять років я піклуюся про нього. Я не чекала на вашу допомогу, мадмуазель.
І вона зникла в темряві, а вийшовши на площадку, спустилася вниз на кілька східців і перехилилася через поруччя.
Було чути, як клацнули двері ліфта, і зразу коротко задзеленчав дзвінок. Ніяк не можна було розгледіти обличчя прибулої.
.— Чи тут мешкає доктор Шварц? — запитала приємним голосом незнайомка.
Але вона" смикнула до себе сумку, яку секретарка хотіла забрати разом із мокрим від дощу зонтиком.
Після цього мадмуазель Парпен підійшла до Катерини, сіла поруч з нею на приступці і злякано шепнула, що від незнайомки тхне віскі... Вони почали прислухатися: в квартирі лунав лише голос лікаря. Катерина запитала, як та жінка одягнена. На ній було пальто темного кольору, шиншиловий комір, який виглядав уже трохи приношеним.
— Найбільше мене турбує, мадам, її сумка. Вона затисла її під пахвою. Треба було б якось відібрати її в неї. Вона, мабуть, ховає в ній револьвер...