— Говори тихіше, добродій, що сидить перед нами, оглянувся.
Бернарові хотілося вже припинити все це. Але він добре знав цю навіжену: вона не. пропустить щасливої нагоди нафілософствуватись до запаморочення голови. Тереза також розуміла, що цей чоловік, який на хвильку наблизився до неї, знову віддалився у безвість. Однак вона не здавалася.
— Бернаре, я прекрасно розумію, що ця Тереза, яка так старанно пригашує свою цигарку, бо досить лише маленької іскорки, щоб загорівся верес, Тереза, яка так любила лічити свої сосни і займатись господарством, Тереза, для якої було честю вийти заміж за Дескейру й зайняти належне їй місце в одній із найкращих родин у ландах, яка, нарешті, була всім задоволена,— ця Тереза є такою ж реальною, як і інша...
— Яка інша?
Вона не знала, що відповісти, і він подивився на годинник.
— Мені треба буде час від часу наїжджати в справах... і до Марії...
У яких справах? Адже я сам керую нашим маєтком. Не будемо повертатися до того, що вже вирішено. Чи не так? Ти займатимеш своє місце на всіх офіційних церемоніях, якщо честь сім'ї і інтереси Марії вимагатимуть, щоб ми були разом. Богу дякувати, в такій, величенькій родині, як наша, буде доволі весіль, так само, як і похоронів. Я певен, що дядько Мартін не дотягне й до осені. Оце буде для тебе першою нагодою...
Кінний поліцейський час від часу прикладав до губів свисток, відкриваючи невидимі шлюзи, і армія пішоходів поспішала пересікти чорне шосе, перш ніж його заллє хвиля автомобілів.
"Я повинна була б однієї ночі забрести до південних дюн, як колись це зробив Дагер... Іти крізь рахітичний сосняк, поки стане сил... Але мені не вистачило б відваги пірнути у гнилу воду лагуни, як це зробив минулого року аржелузький пастух, якому невістка не давала їсти..."
Вона стала вдивлятися у людський потік, у живу масу, яка незабаром схопить її й понесе. Так, тепер уже цього нічим не відвернеш.
Бернар ще раз витягнув свій годинник.
— Без п'ятнадцяти одинадцята. Мені ще треба зайти в готель...
— Тобі буде холодно в дорозі...
— Авжеж, доведеться добре закутатись увечері, коли їхатиму в машині.
Вона бачила перед собою дорогу, якою він повертатиметься сьогодні, і їй здалося, що холодний вітерець дотикається до її обличчя. І в його подихові чується запах болота, густого туману, соснових трісок, вигорілої трави і м'яти. Вона подивилася на Бернара з тією посмішкою, завдяки якій колись жінки з ланд говорили про неї:
— Не можна сказати, щоб вона була красива, але все ж вона — саме втілення чарівності.
Якби Бернар промовив до неї: "Ходім, я прощаю тобі", вона без вагання пішла б за ним. Але Бернар більше не від-* чував роздратування од свого несподіваного зворушення, тепер він був сповнений огиди до своїх слів і незвичних жестів, які досі не були властиві йому. Він намагався будь-що потрапити в свою звичну колію і думав про те, що коли це вдасться йому сьогодні ввечері у "їдальні в Сен-Клері, то в його душі знову запанує цілковитий спокій.
— В останній раз я хочу попросити в тебе вибачення, Бер-наре.
Ці слова вона вимовила надто урочисто і вже без будь-якої надії. Це була її остання спроба відновити розмову.
— Не будемо більше говорити про це,— пробурмотів він.
— Ти почуватимеш себе дуже самотнім. Для тебе краще було б, якби я померла.
Він знизав плечима і майже весело попросив її не турбуватися про нього.
— У кожному поколінні Дескейру є свій старий холостяк! Тепер ним буду я. У мене для цього всі необхідні дані. Я жалію тільки, що в нас дочка, а не син: переведеться рід. Але, правду кажучи, якби ми навіть продовжували жити разом, то не захотіли б мати другої дитини... Отож, кінець кінцем, усе йде добре. Не муч себе і спокійно зоставайся тут.
Він покликав таксі і повернувся, тільки щоб нагадати Те-резі, що розрахувався з гарсоном.
Вона довго дивилася на краплю портвейну, яка залишилася в склянці Бернара, і потім знову взялась розглядати пере--хожих. Деякі з них, мабуть, чекаючи на когось, ходили туди й сюди. Якась жінка, очевидно робітниця або переодягнена в робітницю, двічі оглянулася й усміхнулася до Терези. Це був час, коли пустіли кравецькі майстерні. Терезі не хотілося вста-
вати з свого місця. Вирішивши не йти сьогодні післяобід на побачення з Жаном Азаведо, вона полегшено зітхнула. Не було бажання бачити його, а тим більше говорити, підшукувати .якісь слова. Вона знала Жана Азаведо, а от людей, з якими хотіла зблизитись, не знала,, їй було відомо лиш те, що вони не вимагатимуть від неї багато слів. Тереза вже не боялася самотності. їй було гарно сидіти тут, не рухаючись.
Раптом відчула, що зголодніла, підвелася й подивилася на себе в дзеркало. Перед нею стояла молода жінка, якій був ДЬ лиця дорожній костюм. Однак ніс її трохи закороткий, щоки— надто випуклі. І тут їй здалося, що обличчя якесь прив'яле, ^ підточене черв'яком смутку.
"Не той у мене вже вік",— подумала.
Потім поснідала, як у давніх своїх мріях, на вулиці Руаяль. Навіщо йти до готелю, коли не хочеться? Після того як випила півпляшки "пуйї", все тіло обдала тепла хвиля. Тереза попросила цигарок. Якийсь молодий чоловік, що сидів за сусіднім столом, підніс їй запальничку, і вона усміхнулася.
Подумати тільки, що годину тому вона хотіла вернутися з Бернаром, знову пірнути з ним у оту пастку, огороджену двома глухими стінами понурих сосен...
"Мене приваблюв не це місто з суцільного каменю, не лекції й музеї. Я люблю оцей живий ліс, що рухається навколо; у ньому вирують шалені пристрасті, які спричиняють ще страшніший бурелом, ніж найстрахітливіша буря. Нічний стогін сосен в Аржелузі зворушував мене тільки тому, що промовляв до мене людською скаргою".
Тереза трохи підпила й багато палила. Захоплена, щасливо посміхалася сама до себе. Потім старанно почала підфарбовувати губи й рум'янити щоки. Опинившись на вулиці, пішла навмання..,.
ТЕРЕЗА У ЛІКАРЯ
— Але ж ні, мадам, я ще раз вам кажу, що доктор Цього вечора не прийматиме.
Зачувши крізь перегородку ці слова Катерини, доктор Елізе Шварц розчахнув двері кабінету і, не дивлячись у бік жінки, промовив до секретарки:
— Це ваш обов'язок, мадмуазель. І ви повинні виконувати лише мої накази...