— Найбільш дивно те, що вони зовсім не скидаються на людей, які розігрують комедію...
XIII
Теплого березневого дня Тереза і Бернар сиділи в кафе "Де ля Пе". Повз них невпинно сунув людський потік. Тереза кин/ла на землю цигарку і, за звичкою-жителів ланд, старанно притоптала її.
— Боїшся підпалити тротуар?
Бернар намагався показати, що йому смішно. Він докоряв собі, що взявся супроводжувати Терезу аж до Парижа. Очевидно, на другий день після Анниного весілля йому годилося це зробити, з огляду на громадську думку, але вирішальну роль відіграло бажання молодої жінки, якому він піддався. Він вважав її своїм чорним генієм, який завжди ставить його у фальшиві ситуації. Доки вона не буде викреслена з його життя, він завжди наражатиметься на співучасть у її безглузг дих вчинках, бо ця навіжена і досі якимось чином впливає навіть на таку врівноважену й солідну людину, як він.
У хвилини розлуки з нею він не міг прогнати від себе почуття смутку. Ніщо не дивувало його так, як це почуття, адже ніхто досі не викликав його в ньому;, він не міг уявити, як це могла робити Тереза. О, як йому хотілося позбутися цього неспокою! Лише в поїзді, який мчатиме його на південь, він зможе спокійно зітхнути. Увечері на нього чекатиме в Лангоні автомашина.
Він став слідкувати за Терезиним профілем та її очима, якими вона іноді впивалася в когось із перехожих і проводжала його, аж поки він не зникне.
— Терезо,— раптом заговорив він,— я хотів би щось у тебе спитати...
Він опустив очі:; ніяк не міг витримати погляду цієї жінки.
— Я хотів би знати... Ти вчинила це тому, що ненавиділа мене?.. Я був огидним тобі? — додав він.
Із здивуванням і роздратованістю прислухався він до власних слів. Тереза посміхнулася, а відтак зміряла його важким поглядом: нарешті! їй здалося, що ота сповідь, яку вона так довго обмірковувала у відкритому фаетоні по дорозі в Нізан, а потім у маленькому поїзді, їдучи до Сен-Клера, уся та ніч, проведена в муках, і, нарешті, оте блукання в лабіринті свого "я" не пропали марно, що настав час, коли вони візьмуть своє. Сама того не знаючи, вона посіяла'в Бернаровій душі зерно неспокою, викликала в ній ускладнення й суперечності, і ось тепер він питає її, як сліпець, що не знає, куди йти. Тереза окинула цього нового для неї чоловіка доброзичливим, майже материнським поглядом. Однак відповіла йому явно глузливим тоном:
— Хіба ти не знаєш, що все це сталося через оті твої сосни?.. Так, я хотіла стати єдиною власницею твоїх сосен.
Він знизав плечима:
— Якщо я колись і думав так, то тепер — ні. Навіщо ти це вчинила? Тепер-то ти можеш мені сказати?
Вона дивилася, ніби в порожнечу. В хвилину, коли вона мала кинутися в неї, щоб або виринути, або дозволити затоптати себе, перед її внутрішнім зором з'явилося якесь світло, провідна зірка.
Марокканцеві, який продавав килими і разки скляного намиста, здалося, що вона посміхнулася до нього, і він наблизився. Тереза знову заговорила з тим самим насмішкуватим виразом обличчя:
— Я хотіла відповісти тобі: "Сама не знаю навіщо", але уяви собі, що, мабуть, саме тепер я зрозуміла чому. Може, я й зробила це, щоб прочитати в твоїх очах вагання, цікавість і, нарешті, тривогу,— одним словом, все те, що я зараз прочитала.
— Ти хочеш бути надто дотепною, — буркнув він тоном, який нагадав їй шлюбну подорож.— А я тебе серйозно питаю: чому?
Вона перестала сміятись і запитала в свою чергу: .
— Бернаре, такий чоловік, як ти, завжди знає причини , своїх вчинків, чи не так?..
— Аякже... Принаймні мені так здається.
— А я так хотіла, щоб ніщо не сховалося від тебе. Якби ти знав, яким мукам я піддала себе, щоб пролити ^світло на те, що робиться в моїй душі. Але зрозумій мене, всі причини, які я тільки могла б висунути перед тобою, здалися б мені брехливими, коли б я спробувала їх тобі з'ясувати.
— Але ж, кінець кінцем, був же той день, коли ти, нарешті, зважилась... коли ступила перший крок? — нетерпляче мовив Бернар.
— Так, це було у день великої пожежі в Мано.
Вони підсіли ближче одне до одного і заговорили впівголоса. —
Сидячи на гомінкому, перехресті в Парижі під лагідним осіннім сонцем, на трохи різкому вітрі, подихи якого доносили пахощі заморського тютюну й хитали жовтими та червоними шторами, Тереза дивувалася, що їй доводиться саме тепер воскрешати в своїй уяві той похмурий післяобідній час: небо, запнуте димом і сажею, ядучий запах горілої — смоли і болючі катування душі, в якій повільно визрівав і набирав реального обрису її злочин.
— Ось як це сталося... Ми сиділи у напівтемній їдальні. Повернувши трохи вбік голову, ти розмовляв з Баліоном, забувши лічити краплі, які падали в склянку...
Намагаючись не пропустити жодної подробиці, Тереза не дивилася на Бернара. Але раптом вона почула, що він сміється, і пильно глянула на нього: так, він сміявся своїм безглуздим сміхом.
— Ні І За кого ти мене приймаєш! — вигукнув він.
Він не вірив їй. Бо, коли вже на те пішло, чи можна вірити тому, що вона говорила?
За цим сміхом Тереза знову побачила справжнього Бернара, самовпевненого, що не дасться обвести себе круг пальця. Він знову почував себе в своїй тарілці, а вона — ніби побитою.
— Так, значить теє — як його? — думка стрілила тобі в голову за наущенням святого духа,— скалив зуби Бернар.
О, як він ненавидів себе за те, що встряв у цю розмову з Терезою, що-став допитуватися в неї! Цим він утратив всю перевагу, здобуту ціною презирства, і тепер вона знову під-" німе голову! Навіщо він піддався цьому несподіваному •бажанню зрозуміти її? Так начеб у цих ненормальних взагалі мож* ва щось зрозуміти!
— Слухай, Бернаре, я говорю не для того, щоб переконати тебе в своїй невинності...— З якоюсь дивною наполегливістю вона стала сама себе звинувачувати. — Коли моя рука іноді вагалася, я відчувала всю жорстокість свого вчинку і докоряла собі, що продовжую твої страждання. Треба було йти до кін? дя, і то якнайшвидше! Я ніби виконувала якийсь жахливий накав. Так, це було щось на зразок неухильного обов'язку.
Бернар перебив її:
— Знову пусті слова. Постарайся хоч пояснити мені, чого ти хотіла.
— Чого хотіла?.. Легше було б, мабуть, відповісти, чого не хотіла. Не хотіла грати нав'язаної мені ролі, виголошувати вимушені фрази, нарешті, постійно, зрікатися тієї Терези, яка... Але ж слухай, Бернаре, я намагаюся бути якомога правдивішою і сама не знаю, чому все, що я розповідаю, звучить так неправдиво?