— Я прийшла повинитися, — заявила вона своєю чистою італійською. — Я вбила двох людей, втопивши їх в автомобілі у Альцайя Навільйо Павезе.
Моріні глянув на неї; це ніжне, по-дитячому свіже обличчя вселяло в нього неспокій; здавалося, наче шестирічна дівчинка прийшла сказати, що вбила свою бабусю. Нарешті він подумав, що це належить до компетенції Карруа, але від чергового поліцейського в кабінеті Карруа дізнався, що той спить, бо не спав від самого понеділка, а що будити в середу о другій годині ночі людину, яка не спала від самого понеділка, не гоже, то Моріні вже зібрався був відіслати її назад до камери; однак це обличчя, ніжне каштанове волосся, благородство всієї постави — так, саме благородство — примусили його завагатися. Йому не хотілося залишати її в камері з продажними жінками; кого завгодно, тільки не її, не цю дівчину; порожніх камер у нього не було, тому він вирішив таки зателефонувати до Карруа, і, почувши його голос, промовив:
— Це Моріні, докторе Карруа. — Може, через втому, а може, через присутність цієї ангельської дівчини з її неймовірним зізнанням, але він зробив наголос на "у", замість на першому "а", як вимагає правильна вимова цього прізвища.
— Я так і знав, що це бовдур Моріні, — сказав Карруа, сидячи на розкладачці, де йому часом доводилося відсипатись. — Чого тобі?
— Вибачте, докторе Карруа, — Моріні почервонів і нарешті вимовив прізвище правильно, — але тут одна дівчина прийшла повинитися.
— Ти не міг сказати мені про це завтра вранці? — Його очі ще злипалися, проте він уже взував черевики, бо знав, що з його спання знову нічого не вийде.
— Каже, що це вона штовхнула у Навільйо машину з Турідду Сомпані та його подругою, — додав віце-бригадир Моріні. — А оскільки це ваша справа, то я вирішив повідомити вас одразу.
Карруа відмовився від наміру зав'язати шнурки на черевиках; він нічого не второпав, одначе сказав:
— Приведіть її сюди.
— Вона американка, — промовив Моріні.
— Нехай буде й американка, але давай її сюди.
І ось вона вже тут, у кабінеті Карруа; він сидить за столом, на столі лежить її пальто, таке недоречне цієї теплої весняної ночі, а Дука стоїть біля неї і, розглядаючи її, ніяк не може зрозуміти, чому це ніжне обличчя викликає в нього таку лють. Нарешті він мовив до Карруа:
— Де паспорт?
5
Сюзанна Паані — так стояло в паспорті, якого йому подав Маскаранті разом з іншими паперами із сумочки дівчини. Дука сів перед нею; її зріст, як було вказано в паспорті, становив 176 см, — височенька як для жінки; на ній були спортивні черевики на низькому каблуку, але про це в паспорті не писалося; коли вона сиділа, її спідничка підсмикнулася над коліном ще вище, і Маскаранті, що сидів з новим блокнотом у руці з другого боку дівчини, своїм холодним виглядом намагався переконати всіх, що не дивиться на неї, а якщо й дивиться, то не надає тій спідничці значення. У паспорті також було зазначено, що волосся в неї світло-каштанове, відбитки її пальців занесено до каталога федеральних архівів у Вашінгтоні під гаслом В-62С Арізона 414/4 і що народилася вона 1937 року. Отож їй двадцять дев'ять років. Дука поклав паспорт на стіл. На вигляд їй було років на десять менше. Ангел, та й годі. Але ангели, як правило, одразу двох людей не вбивають.
— Що у вас спільного з Турідду Сомпані? — спитав Дука в Сюзанни Паані.
І вона відповіла:
— Він призвів до арешту мого батька, а його подруга катувала й убила його.
Дука подивився на Карруа; її ніжний дитячий голос, сказати щиро, пестив йому слух.
— Я теж нічого тут не розумію, — промовив Карруа. — Правда, я поставив їй лише кілька запитань, але страшенно хочу спати.
М'яка травнева ніч хилила до сну, але у великому місті стільки злодіїв, вбивць та повій, що спати у поліційному управлінні не випадає.
Дука спробував піти іншим шляхом — сказати б, на північний захід, щоб нарешті щось зрозуміти.
— Звідки ви так добре знаєте італійську?
— Мій дідусь був італієць. — Вона гордовито піднесла голову. — Він походив з Абруцці, наше справжнє прізвище Паганіка, а не Паані, але американцям важко вимовляти Паганіка, тому мій батько, вступивши до військової школи, став Паані.
— А вдома ви розмовляли по-італійському?
— Авжеж. — Вона знову піднесла голову — спокійно, але гордовито. — Але я вивчала італійську й додатково, бо мій дідусь розмовляв надто ідіоматично. — Вона почервоніла. — Вибачте, говіркою, вживаючи й вульгарні діалектні вислови.
"Він, мабуть, хотів зробити з неї абруцційку", — подумав Дука.
— Тому батько давав мені книжки, щоб я навчилася говорити правильно; а крім того, двічі на тиждень я брала уроки в дуже доброго вчителя італійської з Сан-Франціско, адже у Сан-Франціско, що в штаті Арізона, багато італійців, ціла община — здається, так кажуть? — Тема розмови її захоплювала, на її дитячому личку перлового кольору про тупили рум'янці.
— Саме так і кажуть, община, — підтвердив Дука.
— Тут є холодна кава, — озвався Карруа. — Хочеш?
— Так, дякую, — відповів Дука.
Маскаранті заходився коло пляшки з холодною кавою та коробки зі склянками, що стояли на письмовому столі Карруа, тоді подав каву Дуці, а також дівчині. Вона жадібно випила її.
— У Сан-Франціско таку каву вміє готувати лише моя мама.
— Мама теж італійка? — спитав Дука.
— Ні, — мовила дівчина, — це тато її навчив, мама місцева, з Фінікса, вона теж трохи розмовляє по-італійському.
Ідилічна американська родина з коренями в Італії, в Абруцці. Дука ковтнув трохи холодної кави, взяв сигарету собі й запропонував дівчині; вона спокійно закурила; їхня розмова скидалася на салонну бесіду.
— Ви дивилися "Прощавай, Африко"? А Софі Лорен у Канні бачили? — Але він мусив ставити й інші запитання. — Ви сказали, що Турідду Сомпані призвів до арешту вашого батька? Але чому? Що зробив ваш батько, за що його заарештували? І яким чином Турідду Сомпані міг спричинитися до його арешту?
Її відповідь була цілком несподівана:
— Ще кілька місяців тому я нічого не знала, мама теж нічого не знала, так і померла. Одержавши батькову медаль за смерть у бою, ми гадали, що він загинув на фронті, адже у дипломі з Вашінгтона саме так і було написано… Чи можна сказати диплом?