А вгорі на веранді лагодились до співу. Чистий дівочий сопрано, мов золотою ниткою, прорізав оксамитно чорну тишу, змовк, а його чисті відгуки ще немов пливли та, вібруючи, розтавали. Баритон, немолодий, але гарно виспіваний, провів ту ж саму фразу, але з певністю, з свідомістю достиглої душі, якої годі було сподіватись у попередньому голосі. Веселим щебетом задзвенів-покотився другий сопрано: загув високий важкий бас; ще один голос, ніжний, хибкий, але проникливо чулий меццо, влився в гурт, та щось не злагодилось – спів перервався, і все покрилось рясним реготом, немов живе срібло живими краплинами розкотилося в повітрі.
А бас з баритоном ладнались уже до чогось другого, а до їх несміливо, мовби питаючись, приставали і сопрано.
Марія Дмитрівна з Костем саме добігли до моря.
Там понад самим прибоєм ледве вирізувалась висока ставна постать Антоніни Павловни. Марія Дмитровна кинулась до неї.
– Тосю-голубко! Не нудь себе! Дай простор думкам, розповий душу!
– Душно! Сумно! – одмовила Антоніна Павловна.
– Душно? голубонько! Душно, кажеш? Хіба тобі одній? Усім душно, усім погано, а ти… У тебе ключі од неба, а ти їх закидаєш у безодню! Дай відраду, дай хоч клаптичок того неба побачити!
Вона ластилася до Антоніни Павловни, і Кость з дивом прислухавсь сій розмові: очевидячки, у просторому серці Марії Дмитровни було невичерпне джерело, де знаходились і слова, і пестощі особливі, окремі для кожного.
Це, може, й були ті чари, якими вона надила до себе усіх. Ще більш його здивувало, що й голос Марії Дмитровни добирав таких найщиріших тонів, яких він, Кость, ніколи й не чував у неї. І все для його? Для "дерев’яного ідола", як він уперто собі провадив.
Антоніна Павловна спочатку мовчала, далі помалу стала неначе одтавати, звертала вже ласки подрузі, потім одразу випростала свій високий стан, закинула руки за голову, потягнулась і раптом заходила понад берегом.
Швидко вернулася вона до Марії Дмитровни і тільки що розкрила рота, щоб заспівати, – помітила Костя, що, мов пренеповинний, кидав собі у воду камінець за камінцем і придивлявся, як на чорній хвилі займаються фосфоричні скалки.
– А це хто? – здригнулась Антоніна Павловна.
– Ах, то Кость! То божевільний Кость, то нічого… Не вважай на його… співай, співай, Тоню, молю тебе!
– А-ах! – поплив у повітрі густий гарний контральто і, не перериваючи заспівав:
Так жизнь молодая проходит бесследно,
А там уже скоро конец…
Журба, роками вигодована, холодною змією вилася в тому безнадійному співові.
…А вкруг, как посмотришь –
так пусто, так бледно, –
гарячіше, з погордою попливла друга строфа.
…Знать, смерть – мой лавровый венец!..
Гарячою іронією вибухла четверта й урвалась.
– Ах, слова ж які ідіотські!
– А ти без слів… – пошепки озвалась Марія Дмитровна, що сиділа на піску, обхопивши коліна і припавши до їх обличчям.
Кость поспіхом кидав камінці, неначе підрядився. А над м’якими буркотіннями дрімотного моря знову плив розкішний контральто, хвилюючи, розростаючись та добираючи нових згуків, інших виразів своєї огиди до щоденного нудного життя.
А по стежках з гори сипались жорства та глина, терен та дерева аж тріщали під чиїмись ногами.
Але співачка того нічого не помічала, голос її, як віддавна загачена річка, вирвав тепер греблю і плив уперед, шукаючи нового річища.
Вчуло море і журбу Вані з "Жизни за царя", і арію Ратмира, і пристрасний спів циганки з "Троваторе", горді співи царівни Амнеріс чергувалися з перлистим воркотінням якихсь італьянських пісень, коли ж вона заспівала партію матері Маккавеїв, то так і ввижалось, неначе з-поза темної скелі, де билися об підніжжя фосфоричні хвилі, от-от вирине її грізна трагічна постать.
Жорства перестала сипатись по стежках, гілля не тріщало, тільки неподалік, поза кушами дерези, що бородою над побережжям звисла з глинястої кручі, чулося затамоване дихання та іноді шепотіння.
Кость то швиргав камінці повною жменею, то рука його наче кам’яніла. А Марія Дмитровна й голови не зводила.
З боку сусідньої дачі вчулося тупотіння, з другого боку хтось плигав уже зовсім необережно, через кущі, через каміння. Дереза похитнулась, засичала, учулося кілька докорів пошепки, хтось чхнув, хтось айкнув.
Марія Дмитровна підвела голову і махнула рукою:
– Байдуже! Не клопочіться! Тепер, хто хоч, іди та й слухай!
Увільнені слухачі сміливо, хоч і обережно, виступили з-під незручного закриття і розложистим півкругом оточили співачку, що ходила по мокрому піску кілька ступенів назад, вперед, то схилялась понад саму воду і не чула, що і черевики, і пелена її сукні були цілком мокрі.
– Тосю – не втомилась? – пестливо обізвалася Марія Дмитровна.
– Втомилася? Хай! Не переривай, Маню, кажи краще, шо тобі ще співати?
– Кахи-кахи! Якби щось із народного, – несміливо озвавсь баритон.
– А, і ви всі тут? – обернулася Антоніна Павловна. – Ну, хай буде із народного!
– Ні, краще з Шевченка-Лисенка! Краще з "Кобзаря"! – залебеділи дівчата.
– Ну, добре: буде вам і Лисенко!
Дівчата аж стиснули одна одну з радощів.
І знов поринули згуки, понесли на крилах над морем українську душу, а вічне море притакувало їй тихими оплесками.
"І багата я, і вродлива я!" плакалася дівчина, "Полюбилася, одружилася", сумує безталанна московка. "На городі коло броду", журиться нещаслива коханка, "Ой люлі, люлі, моя дитино", співає-ридає свій заповіт мати-покритка.
– Драми! Знов драми! – простогнав Кость, штурхнувши обіруч у воду здоровою каменюкою.
Але не її плюскіт, а болісний стогін вхопило вразливе вухо співачки, і, пестливо шануючи слабі нерви, перейшла вона на другі теми. "Над дніпровою сагою", малюється епічна картинка. З участю сопрано та баритона – "За сонцем хмаронька пливе" – склався квартет. І не чули співаки, як нічка пливе-упливає, як зорі на небі перемістилися.
– Антоніно Павловно!
– Чого, Костю?
– Чи не знаєте "Ішов козак дорогою"? Та не по-штучному, а таки так, як у вас у Кургані співають?
– Атож!
– А "Яром, яром пшениченька ланом" – теж по-простому, розкладене на три голоси?
– І тієї знаю.
– Ну, давайте!
– Костю! Бога ради! Вам-бо ще зарано співати! – благала Марія Дмитровна.