Татові лапи віднайшли биту стежку, що звивалася між валунами у низькій, випаленій сонцем траві. Доки Мумі-тато блукав, намагаючись перемкнутися на хвилю пошуків, йому прийшла до голови думка, що цю стежину, мабуть, протоптав наглядач маяка. Напевно, він не раз ходив цією дорогою. Колись дуже давно. Виходив просто до прибережних скель, як ось це зараз Тато. Стежка скінчилася, попереду нічого, окрім безмежного пустельного моря.
Мумі-тато підійшов до краю прірви й глянув униз. У цьому місці гора грайливо обривалася стрімкими крутосхилами, витанцьовуючи та звиваючись численними згинами, вишуканими заломленими лініями – глибше та глибше. Біля підніжжя гори воркотів прибій, могутні хвилі піднімалися й опадали, вдаряючись до скель, відкочуючись, немов велетенська істота, що бреде, намацуючи собі шлях. Вода унизу ховалася у тіні гори й здавалася майже чорною.
Татові затремтіли ноги й ледь запаморочилося в голові. Він швидко сів, але не міг відвести очей від прірви. Тут було могутнє, найглибинніше море, зовсім не таке, як удома; там хвильки танцювали й забавлялися навколо їхнього причалу. Мумі-тато перехилився над краєм урвища і побачив кам'яну призьбу, зовсім близько, біля самої вершини, де він сидів. Мимоволі Тато зісковзнув на округлу гладку з виїмкою поличку, схожу на стільчик. Миттю він відчув себе шалено самотнім, відрізаним від світу, лише небо і море навколо.
Мабуть, тут полюбляв сидіти наглядач маяка. Він часто тут сидів. Мумі-тато заплющив очі, а думки горохом заторохтіли ще дужче в голові. Запаморочлива велич оточувала його з усіх боків. Інколи наглядач приходив сюди, коли на морі здіймався шторм… Він дивився на чайок, яких підхоплював вітер і ніс угору, до грозового неба, на бризки прибою, які злітали під ним і перед ним, наче снігова хурделиця. Круглі перлини води миготіли у нього перед очима, зависали на мить і знову падали, падали у чорне ревище внизу.
Мумі-тато розплющив очі і здригнувся. Він притиснувся спиною та лапами до кам'яної стіни, у тріщинах якої росли дрібні білі квіточки. Уявляєте, квіточки! А в найширшій розколині щось відсвічувало рудою іржею. Там лежав великий, важкий залізний ключ.
Щось клацнуло в голові Мумі-тата, коло логічних ходів замкнулося. Звичайно, все абсолютно зрозуміло… Ця приступка у скелі була місцем усамітнення наглядача маяка, місцем, де він міг поринати у роздуми. Саме тут він залишив Татові ключа, щоб той знайшов його і взяв під свою опіку маяк. З великою урочистістю та завдяки магічним силам Тата Мумі-троля було обрано власником та оберегом маяка.
– О, яке чудо! Ти знайшов його! – зраділа Мумі-мама.
– Де він був? – закричав Мумі-троль.
– О, важко сказати, – загадково відповів Тато. – Світ повний величі та дивовиж, якщо хтось готовий його таким сприйняти. Можливо, ключа передала мені найбільша та найбіліша чайка…
– Ха! – зневажливо пирхнула Маленька Мю. – Перев'язаного шовковою стрічкою, під грім оркестру! Чи не так?
Мумі-тато піднявся східцями, вставив ключа у замок. Масивні двері поволі, зі скреготом відчинилися у непроглядну темряву. Маленька Мю блискавкою рвонула угору, але Тато упіймав її за кінського хвостика на потилиці.
– Куди? – грізно запитав він. – Цього разу право першості не за тобою! Тепер я наглядач маяка і увійду першим, щоб усе оглянути.
Він зник у темряві, Маленька Мю – за ним.
Мама обережно підійшла ближче й заглянула в отвір дверей. Маяк був порожній усередині, як прогни лий стовбур дерева, від низу до самого верху вели хиткі кручені сходи. Сходи натужно дряпалися угору, закручуючись під стінами щораз вужчими спіралями, східці скрипіли й хрускали під ногами Мумі-тата. Його вже ледве було видно на верхніх закрутах. Крізь отвори у товстих стінах ледь просочувалося денне світло. У кожному отворі вимальовувалася непорушна тінь великого птаха. Птахи дивилися на них.
– Слід врахувати, що надворі хмарно, – прошепотів Мумі-троль. – Ти ж знаєш, усе видається похмурішим, коли ховається сонце.
– Звичайно, – погодилася Мумі-мама.
Вона переступила поріг і зупинилася. Всередині було вогко і дуже холодно. Між калюжами чорніла мокра земля, кілька дошок, покладених зверху, служили ніби містком, що вів до підніжжя сходів. Мама завагалася.
– Послухай, – озвався Мумі-троль. – Я щось маю для тебе.
Мама, взявши у лапи срібну підківку, довго розглядала її.
– Яка гарна! – сказала вона. – Чудовий подарунок! Невже існують такі крихітні коні?..
– Ходімо, мамусю! – радісно покликав Мумі-троль. – Побіжимо нагору, аж до самої вежі!
Нагорі на порозі стояв Мумі-тато в чужому капелюху з обвислими крисами та видутим верхом.
– Чи до вподоби вам мій капелюх? – запитав він. – Я знайшов його на цвяшку перед дверима. Напевно, належав наглядачеві маяка! Заходьте! Заходьте! Тут усе саме так, як я собі уявляв!
То була велика округла кімната з низькою стелею та чотирма вікнами. Посеред кімнати стояв нефарбований стіл, коло нього – кілька порожніх скринь. Біля печі – вузьке ліжко і невеличкий комод. Залізні сходи вели до ляди у стелі.
– Там ліхтар маяка, – пояснив Тато. – Увечері я запалю його. Погляньте, як тут гарно пасують білі стіни! Як тут велично, вільно і порожньо! А вигляньте у вікно – там теж велично, вільно й порожньо! То як вам?
Мумі-тато поглянув на Маму, яка зайшлася сміхом.
– Твоя правда! Просто дивовижно, як тут вільно і порожньо!
– Тут хтось добряче сердився! – зауважила Маленька Мю.
Підлога була всіяна розбитим склом, а над ним, на білій стіні – велика жовта масна пляма від рідини, яка, стікаючи вниз, утворила на підлозі калюжу.
– Хто міг розбити гасову лампу? – здивувалася Мумі-мама, піднімаючи з підлоги латунний корпус каганця, який закотився під стіл. – Йому ж довелося сидіти у темряві…
Вона провела лапою по столу. Стільниця була змережана сотнями або й тисячами маленьких подряпин – по шість у кожному ряду, а сьома перекреслювала решту. Сім? Це ж тиждень… Багато тижнів, усі між собою схожі. Крім одного… Він мав лише п'ять зарубок. Мама рушила далі, торкаючись лапами горняток та каструль, відчитуючи написи на скринях: родзинки з Малаги, шотландське віскі, звичайні фінські хрусткі хлібці; вона підняла ковдру на лежанці – постільна білизна на місці. Комоди Мама не відчиняла.